Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл
Якби хоч Мелані була з нею — вона, може, заспокоїла б її страхи. Але Мелані у себе вдома доглядала Ешлі. З хвильку Скарлет думала, чи не покликати Дріботуп, може, та принесла б якусь розраду її душі, однак відмовилась від цього наміру. Зі старою, либонь, було б іще гірше, бо вона щиро жалкує за Френком. Вона, на відміну від Скарлет, бачила в ньому майже свого ровесника й прихилилась до нього всім серцем. Він якнайкраще пасував до ролі «чоловіка в домі», як стара висловлювалась: обдаровував її дрібними подарунками й уділяв безневинних пліток, переказував різні жарти та пригоди, читав їй увечері газету й роз’яснював поточні події, поки вона лагодила йому шкарпетки. Вона залюбки квоктала над ним, придумувала для нього особливі наїдки, доглядала, коли він частенько лежав, застудивши горло. Тепер Туп болісно відчула, як їй не вистачає його, і раз у раз повторювала, витираючи припухлі червоні очі: «І навіщо він пішов з тим кланом!»
Якби хоч хто-небудь знайшовся такий, що втішив би Скарлет, приборкав її страхи, пояснив їй, звідки вони беруться і чому від них так холоне серце! Якби-от Ешлі... але вона зразу ж і відкинула цю думку. Вона ж мало не вбила Ешлі, так само, як убила Френка! І коли б Ешлі знав правду про те, як вона брехнею заманила Френка на одруження, як нечесно повелася з Френком, він би не зміг її більше любити. Ешлі такий шляхетний, такий правдомовний, такий добрий, він так прямо й проникливо дивиться на світ. Коли б він знав усю правду, то зрозумів би її мотиви. Ще й як зрозумів би! Проте це означало б кінець його коханню. Отож не можна допустити, щоб він дізнався правду, адже їй треба, щоб він кохав її усе життя. Хіба могла б вона жити, втративши його кохання, це потаємне джерело її сили? Але яка полегкість була б схилити голову йому на плече, виплакатися й скинути тягар зі свого провинного серця!
Притихлий будинок, в якому панував дух смерті, так гнітив Скарлет, аж урешті вона відчула, що далі не витримає. Вона обережно підвелася, причинила двері спальні й понишпорила серед білизни в нижній шухляді комоду. Звідти видобула заховану глибоко «непритомну пляшку» тітоньки Туп і піднесла її до лампи. Пляшка бренді була вже напівпорожня. Невже вона так багато вицмулила з учорашнього вечора? Скарлет хлюпнула собі щедру порцію в склянку з-під води й вихилила одним духом. Треба буде ще до ранку сховати пляшку назад у погрібець, доливши доповна водою. Мамка перед похороном уже нипала за пляшкою, коли прийшли трунарі, яких належалося пригостити по чарочці,— тоді повітря в кухні аж наелектризувалося від взаємних підозр між Мамкою, куховаркою та Пітером.
Бренді приємно опекло всередині. Ніщо не зрівняється з бренді, коли треба покріпитись. Та, власне, майже завжди бренді добре діє, не те що прісне вино. І чого це вважається, що як жінка вип’є вина, то воно й нічого, а як чогось міцнішого, то це вже зле? Ці дві матрони, Меррівезер і Мід, явно з її віддиху пронюшили щось на похороні, бо чого б інакше вони так тріумфально перезирнулися? Старі плетухи!
Вона налила собі ще. Не завадить, коли трохи й перебере міри цей вечір — однаково скоро спати, а перед тим як Мамка прийде її розсупонювати, вона сполосне рота одеколоном. Їй кортіло так упитися, щоб аж до нестями, як ото Джералд напивався в день судової сесії. Тоді, може, забудеться це запале Френкове обличчя, яке звинувачує її в тому, що вона знівечила йому життя, а далі й зовсім звела зі світу.
Скарлет запитувала себе, чи й справді всі в місті вважають, що вона вбила Френка. В усякому разі, на похороні люди трималися з нею холодно. Щире співчуття вона чула тільки від дружин офіцерів-янкі, з якими мала ділові стосунки. Хоча їй, як на правду, начхати, що там говорить про неї місто. Це така марниця проти того, що їй доведеться відповідати перед Богом!
На цю думку вона знову сьорбнула зі склянки й сама аж здригнулася, відчувши гарячу цівку бренді в горлі. Тепло розійшлося по тілу, але Френк усе не сходив у неї з думок. Ну й дурні, що твердять, ніби алкоголь допомагає забутись! Поки вона не вп’ється до безпам’яті, перед нею так і стоятиме обличчя Френка, як він дивився на неї того останнього разу, коли благав — несміливо й вибачливо, з жалем,— щоб не роз’їжджала сама.
Раптом почувся глухий удар молотка на вхідних дверях, під якого луна розкотилася притихлим будинком, а тоді чалапання тітоньки Туп через хол. Коли стара відчинила двері, донеслися слова привітання і якесь нерозбірливе бурмотіння. Котрась сусідка, певне, прийшла перебалакати про похорон чи принесла покуштувати бланманже. Для Туп це приємність. Вияви співчуття вона сприймає з поважним виглядом і не без насолоди.
Хвилину Скарлет прислухалася упівуха, а коли понад скрушним шепотом Туп прозвучав чоловічий голос, дзвінкий і протяглий, вона розпізнала, хто то. Їй зразу стало легше на душі й навіть радісно. То був Рет. Вона не бачилася з ним відтоді, як почула від нього вістку про Френкову смерть, отож тепер подумала, що він саме той, хто може стати їй у пригоді.
— Гадаю, вона мене прийме,— долинув до неї Ретів голос.
— Але вона вже лягла, капітане Батлер, і нікого не хоче бачити. Бідне дитя, вона в такому розпачі. Вона...
— Гадаю, вона мене таки прийме. Будь ласка, перекажіть їй, що я завтра від’їжджаю і певний час мене не буде. Справа дуже важлива.
— Але...— намагалася й далі викручуватись Дріботуп.
Скарлет вибігла з кімнати до сходів, з подивом завваживши, що нетвердо тримається на ногах, і перехилилася через балюстраду.
— Зараз я зійду вниз, Рете! — гукнула вона.
Вона побачила мигцем задерте вгору пухкеньке личко тітоньки Дріботуп, її округлі від здивування й осуду очі. «Оце вже все місто знатиме, як я негідно повелася в день похорону чоловіка»,— подумала Скарлет, швиденько вертаючись до спальні зачесати волосся. Чорну свою сукню вона застібнула під саму шию, до комірця
