Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл

Говорив він цілком серйозно, це було безперечно. В роті у Скарлет пересохло, коли вона збагнула сенс його слів; насилу перевівши подих, Скарлет вдивилась йому в очі. Вони повнилися сміхом, але було в них, десь там у глибині, ще щось, якийсь незрозумілий поблиск, чи що. Сидів Рет вільно й невимушено, однак вона відчувала, що він стежить за нею незмигно, як кіт, втуплений у мишачу нору. За його спокоєм крилася така потужна сила, що Скарлет мимоволі відсахнулася в перестраху.

Те, що він сказав, було неймовірне: він таки справді просив у неї руки. Колись вона собі розмірковувала, як попомучить його, якщо він надумає їй освідчитись. Колись вона уявляла собі, що як почує від нього такі слова, то вже поводить його за ніс, і з неабиякою зловтіхою покаже йому, що тепер він у неї в руках. А ось коли ці слова направду прозвучали, їй і на думку не спали колишні її наміри, бо як була вона безвладна перед ним, то така й лишилася. Він, власне, був господарем ситуації, а вона, Скарлет, відчувала збентеження, мов дівчинка, якій уперше в житті освідчуються і яка може тільки червоніти й затинатись.

— Я... я більш ніколи не вийду заміж.

— Ну ні, вийдете. Ви народжені для того, щоб одружуватись. Тож чом не зі мною?

— Але ж, Рете, я... не кохаю вас.

— Це не повинно стояти на заваді. Щось я не пригадую, щоб кохання відігравало істотну роль у двох попередніх ваших шлюбах.

— Ох, як ви так можете! Ви ж знаєте, як я прихилилася душею до Френка.

Він не озвався на її слова.

— Це правда, правда!

— Та нехай, не сперечаймося з цього приводу. То ви подумаєте над моєю пропозицією, поки мене не буде?

— Ні, Рете, я не люблю такі справи відкладати на колись. Краще я відповім вам зараз. Я невдовзі повернуся до Тари, а до тітоньки Дріботуп перебереться жити Індія Вілкс. Я хочу поїхати додому надовго, і я... я не маю наміру знову виходити заміж.

— Безглуздя. А то чому?

— Ну, та... байдуже, чому. Просто мені не подобається бути одруженою.

— Але ж, бідне моє дитятко, ви ніколи не були по-справжньому одружена. Тож звідки ви можете знати, що це таке? Вам з цим не щастило — вперше ви вийшли заміж, аби дозолити комусь, а вдруге ради грошей. А чи не задумувались ви, що можна вийти заміж і задля втіхи?

— Втіха! Оце утнули! У подружньому житті нема ніякої втіхи.

— Нема? Невже й справді?

Вона трохи заспокоїлась і відчула, як до неї під впливом бренді вертається природжена її схильність говорити без манівців.

— Бо тільки чоловіки знаходять у цьому втіху, хоч і бозна-чому. Я ніколи не могла цього зрозуміти. А жінці перепадають з того всього тільки харчі, купа роботи, чоловічі примхи та ще по дитині щороку.

Він засміявся так голосно, аж луна розкотилася в тиші, і Скарлет почула, як рипнули кухонні двері.

— Цитьте! У Мамки слух, як у рисі, та й не годиться сміятись на весь голос, коли тільки-но... перестаньте сміятись. Ви ж знаєте, що я маю рацію. Втіха! Ото дурниці!

— Я сказав, що вам не пощастило з вашими шлюбами, і ваші слова це підтверджують. Ви одружилися спершу з підлітком, а вдруге з підстарком. До того ж я певен — ваша мати напучувала вас, що жінка має терпіти «всі ці речі» заради майбутньої радості материнства. Але ж насправді зовсім не так. Чом би вам не спробувати вийти за пристойного молодика, що має препогану репутацію і знає, як обходитися з жінками? Отоді б ви спізнали втіху, яку може дати подружнє життя.

— Ви невихований і зарозумілий, і наша розмова, здається, зайшла надто далеко. Вона стала... просто соромітною.

— Але й вельми цікавою, хіба ні? Я ладен закластися, що ви ще ніколи не обговорювали шлюбних стосунків з жодним чоловіком, навіть з Чарлзом чи Френком.

Скарлет подивилася на нього спідлоба. Рет забагато знає. І звідки він усього цього набрався про жінок? Знати стільки — аж непорядно.

— Не суптеся так. Назвіть лише день, Скарлет. Щоб не зашкодити вашому доброму імені, я не наполягаю на негайному шлюбі. Ми почекаємо, скільки вимагає пристойність. До речі, а скільки саме часу вона вимагає?

— Але я ще не дала згоди на одруження з вами. В таку пору непристойно навіть згадувати про ці речі.

— Я пояснив вам, чому мені довелося завести про них мову. Завтра я від’їжджаю, а з мене занадто ревний коханець, щоб і далі тамувати свою пристрасть. Хоча, можливо, я був надміру запальний у вияві власних почуттів.

Раптовим порухом, що аж злякав її, він зсунувся з канапи на підлогу, укляк і швидко задекламував:

— Даруйте мені, що вражаю вас імпульсивністю своїх емоцій, люба моя Скарлет... я маю на увазі — люба моя місіс Кеннеді. Ви не могли не помітити, що від певного часу приязнь, яку я леліяв у своєму серці до вашої особи, переросла у глибше почуття, почуття прекрасніше, чистіше, священніше. Чи вільно мені назвати його вам? Ах, це ж кохання надало мені відваги!

— Встаньте,— благально озвалася Скарлет.— У вас такий блазнюватий вигляд. Що, як увійде Мамка й побачить вас?

— Вона буде ошелешена й просто очам не повірить, уперше побачивши навіч моє джентльменство,— відповів Рет, легко зводячись на ноги.— Слухайте, Скарлет, ви ж не дитина й не дівчинка, щоб відмахнутись від мене безглуздими вимовками про пристойність і таке інше. Тож скажіть, чи вийдете за мене, коли я повернуся, бо як ні, то їй же Богу я нікуди не поїду. Я снуватиму біля вашого дому, щовечора гратиму на гітарі під вашим вікном, виспівуватиму на весь голос і так вас скомпрометую, що вам хоч-не-хоч доведеться одружитися зі мною, аби врятувати свою репутацію.

— Та будьте ж розважливим Рете я взагалі ні з ким не хочу одружуватись.

— Не хочете? Але ви не кажете справжньої причини. Це не може бути дівчача боязкість. Тоді що ж це?

Нараз вона згадала Ешлі й побачила його так виразно, ніби він стояв ось тут поряд — ясноволосий, мрійноокий, сповнений гідності, такий цілковито відмінний від Рета. Саме в Ешлі полягала справжня причина, чому вона не хотіла знову