Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл

виходити заміж, хоч і не мала нічого проти Рета, бо ж часами він навіть подобався їй. Вона належала Ешлі довік-віку. Чарлі або Френкові вона ніколи не належала, і так само ніколи не могла б направду належати Ретові. Кожна часточка її душі, майже все, що вона робила в житті, чого прагнула, чого домагалася — все це належало Ешлі й зроблено було тому, що вона кохала Ешлі. Вона належала Ешлі й Тарі. Усмішки й поцілунки, якими вона обдаровувала Чарлза й Френка, насправді належали Ешлі, дарма що він ніколи на них не претендував, та й ніколи не претендуватиме. Просто десь у глибині істоти жило в ній жадання зберегти себе для нього, хоч вона розуміла, що він ніколи й не прийме її дарунка.

Скарлет не усвідомлювала, що обличчя її змінилося, що задума надала йому такої лагідності, якої Рет ще ніколи не бачив. Він дивився на розкосі зелені очі Скарлет, широко розведені й імлисті, на ніжний вигин її уст, і на мить йому забило подих. Потім один кутик його рота різко смикнувся донизу, і в нього вихопилось:

— Ну ж і дурна ви, Скарлет О’Гаро!

І ще не встигла вона виринути думкою із своєї замрії, а вже його руки обхопили її так міцно й упевнено, як ото давно колись на нічній дорозі до Тари. Вона відчула, що стає безпорадною і слабосилою, що хвиля тепла затоплює її всю й робить безвільною. А погідне обличчя Ешлі Вілкса розпливається і тоне у порожнечі. Рет перехилив її голову через свою руку й став цілувати, спершу легенько, а тоді щодалі пристрасніше, аж зрештою вона почала пригортатись до нього, як до єдиного певного опертя в цьому розгойданому п’янкому світі. Його пожадливий рот розтуляв її тремкі уста, примушував збудливо тріпотіти її нерви, викликаючи в ній відчуття, яких вона ніколи раніш не знала й не думала, що може їх спізнати. І ще не віддавшись остаточно запаморочливому вихорові, вона зрозуміла, що відповідає на Ретові поцілунки.

— Облиште... ради Бога, я зімлію! — прошепотіла вона, безсило намагаючись відхилити голову вбік. Але він ще міцніше притискав її до плеча, і перед нею мов крізь туман проступило його лице. Очі він мав широко розкриті, вони дивно якось поблискували, а тремтіння його рук проймало її острахом.

— А я й хочу, щоб ви зімліли. Я примушу вас зімліти. Ви багато років чекали на це. Жоден з тих дурнів, яких ви знали, не цілував вас так, правда? Ані ваш дорогенький Чарлз, ані Френк, ані цей ваш недотепа Ешлі...

— Ради Бога...

— Я сказав: цей ваш недотепа Ешлі. Всі ці джентльмени... чи ж вони розуміються на жінках? І чи вони розуміли вас? Ось я вас розумію.

Уста його знову припали до її уст, і вона піддалася без боротьби, не маючи ні сили, ні навіть бажання випручатися; серце гупало відчайдушно, і всю її огортав страх перед Ретовою силою та власною безпорадною слабкістю. Чого він хоче? Вона зараз зімліє, якщо він не перестане. А якщо перестане... Ні, хай він довіку не перестає!

— Скажіть «Так»! — Уста його застигли над її устами, а очі були так близько, що здавались просто величезними, вони ніби заполонювали весь світ.— Скажіть: «Так», хай вам чорт! А ні, то...

Вона прошепотіла: «Так», ще й не встигши подумати — немовби він силоміць вирвав у неї це слово, і вона промовила його проти власної волі. Але тільки-но воно прозвучало, раптовий спокій огорнув її, запаморочення пройшло і навіть сп’яніння від бренді наче минулося. Вона дала слово вийти за нього заміж, хоч зовсім не мала наміру його давати. Вона ледве чи розуміла, як усе це сталось, та ні за чим не шкодувала. Тепер їй здавалося цілком природним, що вона сказала «Так» — немов це втрутилась якась надприродна сила і чиясь всевладна рука заопікувалась її долею, залагодила всі її клопоти.

Рет швидко перевів подих, поки вона промовляла те коротке слово, після чого нахилився, ніби хотів знов поцілувати її, а вона заплющила очі й відвела голову назад. Але напівдорозі він стримався, і Скарлет відчула деяке розчарування. Незвичайне це було почуття, коли її так цілували, і дуже збудливе.

З хвилину він сидів зовсім непорушно, голова Скарлет усе так само була схилена йому на плече, а тремтіння його рук, немов скоряючись команді, почало вщухати. Потім він ледь відсторонився від Скарлет і глянув на неї згори вниз. Вона розплющила очі й побачила, що той страшнуватий пломінь у нього на обличчі вже погас. Але витримати його погляд чомусь не могла, і поспішила збентежено відвести очі.

Коли він заговорив, голос його звучав дуже спокійно.

— Ви свідомо це сказали? Ви не хочете забрати своє слово назад?

— Ні.

— Це не тому, що я... скажімо так, вибив землю з-під ніг у вас своїм... гм-м... запалом?

Вона не знайшлася, що відповісти, як і не змогла глянути йому в очі. Він узяв її за підборіддя й підніс трохи голову.

— Колись я казав вам, що можу витримати все від вас, крім брехні. А тепер мені треба знати правду. Отож чому ви сказали: «Так»?

Вона все ще не знаходила слів на відповідь, але певною мірою вже взяла себе в руки: погляд її був так само скромно потуплений, а кутики уст розійшлися в легенькому усміху.

— Гляньте на мене. Це через мої гроші?

— Що ви, Рете! Як ви так можете!

— Підведіть погляд і не пробуйте замилювати мені очі. Я не Чарлз, не Френк і не якийсь там тюхтій з вашої округи, щоб мене можна було звабити кліпанням повік. Це через мої гроші?

— Ну... може, трохи й так.

— Тільки трохи?

Рет цим зовсім наче не образився. Він швидко перевів подих і зусиллям волі відігнав від себе сплеск емоцій, який викликали в ньому її слова, чого вона у своєму збентеженні не завважила.

— Ви ж розумієте, Рете, гроші ніколи не зайві,— безпорадно промовила Скарлет,— тим паче що Френк не дуже багато їх мені залишив, Бог свідок. І до того ж... ми з вами, Рете, розуміємо одне одного, чи не так? Та й ви єдиний з чоловіків, що може вислухати від жінки правду, тож мені приємно було б мати чоловіка, який не вважає мене дурною гускою і не сподівається, що я йому брехатиму... ну, і те... що ви мені подобаєтесь.