Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл

— Ні, тут є про що балакати,— звільна відказала Мамка, і її старечі вицвілі очі войовниче зблиснули.— Ті’ки я ніколи не думала говорити цього рідні міс Еллен. Але вже послухайте. Ви, міс Скарлет,— не хто, як мулиця у кінській збруї. Можна мулові натерти копита до блиску, і мідних цяцьок на збрую начепити, і шкіру вичистити, щоб аж переливалася, і запрягти у гарний повіз. Але мул усе ’дно буде мулом. І нікого він не ошука. Оце так і ви. У вас шовкові сукні, й тартаки, й крамниця, й гроші, і показуєте ви на породистого коня, а все ’дно ви мул мулом. І нікого ви не ошукаєте, ані-ну. І оцей Батлер так само: він із доброго роду, і вигуляний, як біговий кінь, а все ’дно він мул у кінській збруї, як ото ви — мулиця.

Мамка кинула гострий погляд на свою господиню. А Скарлет, тремтячи від образи, і слова не могла із себе видушити.

— Коли ви кажете, що хочете вийти за нього заміж, то так і зробите, бо ви вперті, як і ваш тато. Але затямте собі, міс Скарлет, я вас не покину. Я лишуся тут і подивлюсь, що у вас із цим вийде.

І, не чекаючи на відповідь, Мамка обернулась і вийшла з кімнати, а голос її прозвучав так лиховісно, наче вона прорекла: «Стрінемось біля Філіпп» [21], тобто: ще побачимо, як буде.

*

Проводячи з Ретом медовий місяць у Новому Орлеані, Скарлет переказала йому слова Мамки. На подив і обурення Скарлет, він тільки засміявся, почувши про «мулів у кінській збруї».

— Я ще ніколи не чув, щоб глибоку істину було викладено так стисло,— зазначив він.— Мамка — мудра стара і одна з тих небагатьох, чию повагу й зичливість я хотів би завоювати. Але, оскільки я мул, то навряд чи дочекаюся від неї і одного, й другого. Вона не схотіла взяти навіть десятидоларової монети, що я намагався тицьнути їй у своєму пошлюбному запалі. Рідко траплялися мені люди, серця яким не можна було б розтопити золотом. Однак Мамка тільки глянула мені в очі, подякувала й сказала, що вона не вільновідпущениця і моїх грошей не потребує.

— Але чого вона так розпалилася? Чого всі вони розквокталися, мов кури, про мене? Це моя особиста справа, з ким я одружуюсь і як часто. Я ніколи не пхала носа до чужих справ. Тож чого вони до моїх пхають носа?

— Моя крихітко, світ вибачливий до всіх, тільки не до тих, хто заклопотаний виключно своїми справами. Але чому ти зняла крик, як ошпарена кицька? Ти ж не раз казала, що тобі байдуже, якої хто про тебе думки. Ну то й доведи це. Ти досить часто давала приводи для пересудів про себе у дрібних справах, отож нема чого дивуватись пліткам, якщо справа така поважна. Ти ж знала, що без них не обійдеться, коли виходила заміж за такого лотра, як я. Якби я був негідник без роду-племені й без грошей, ніхто б так дуже й не казився через мене. Але негідник, коли йому поталанило розбагатіти — це вже річ, звичайно, непрощенна.

— Ти хоч би коли-небудь посерйознішав!

— Я цілком серйозна кажу. Доброчестивим людям завжди прикро, коли котрийсь недоброчестивець, як-от я, домагається успіху в житті. Та кинь лихом об землю, Скарлет,— хіба ж не сказала ти якось, що хочеш мати купу грошей головним чином для того, щоб послати під три чорти всіх на світі? Оце ж тепер ти й маєш таку нагоду.

— Але саме тебе першого я й хотіла послати під три чорти,— відказала Скарлет і залилася сміхом.

— І ти ще й досі маєш таке бажання?

— Маю, тільки вже рідше, ніж колись.

— То можеш казати це мені щоразу, коли тобі закортить.

— Зараз мені щось не дуже кортить тебе туди посилати,— промовила Скарлет і, нахилившись, недбало цмокнула чоловіка. Його темні очі прудко пробігли її обличчям, немов сподіваючись побачити там щось; не знайшовши цього, він рвучко засміявся.

— Забудь про Атланту. Забудь про цих старих пліткарок. Я привіз тебе до Нового Орлеана розважитись і хочу, щоб тебе тепер ніщо інше не цікавило, крім розваг.

Частина п’ята

Розділ XLVIII

І Скарлет стала розважатись — розваг вона тепер мала більше, ніж навіть останньої своєї передвоєнної весни. Новий Орлеан був незвичайним і чарівним містом, і Скарлет розкошувала його принадами з таким запалом, як в’язень, помилуваний з довічного ув’язнення. Місто було в лабетах саквояжників, багато чесних людей втратили дах над головою і не знали, де й коли матимуть змогу наступного разу попоїсти, а посаду віце-губернатора обіймав негр. І однак цей Новий Орлеан, що його Рет показував Скарлет, був найвеселішим місцем на світі. Люди, з якими вона зустрічалась, мали, здавалося, вдосталь грошей і нічим не журилися. Рет познайомив її з десятками жінок, гарненьких жінок у барвистих строях і з випещеними руками, на яких не було найменшого сліду по важкій праці,— жінки ці сміялися при першій-ліпшій нагоді й ніколи не розмовляли на нудні поважні теми і не згадували про тяжкі часи. А чоловіки, з якими вона тепер спілкувалася,— такі ж були цікаві! Вони один перед одним поривалися танцювати з нею, і правили їй найвишуканіші компліменти, наче вона була молоденькою красунею, і взагалі були зовсім не такі, як чоловіки з Атланти.

Погляд у цих чоловіків був, як і в Рета, твердий і рішучий. А очі повсякчас насторожені, мов у людей, що надто довго жили серед небезпек і не могли дозволити собі безтурботності. Вони не мали ні минулого, ні майбутнього і чемно ухилялися від відповіді, коли Скарлет, підтримуючи розмову, запитувала у них, де й ким вони були перед Новим Орлеаном. Уже саме це дивувало, бо в Атланті кожен респектабельний новоприбулець вважав за належне якнайшвидше викласти власні вірчі грамоти, з гордістю розповідаючи про свій дім та родовід, силкуючись простежити звивисте плетиво родинних зв’язків, що поширювалося на весь Південь.

Натомість ці чоловіки були неговіркі й слова в балачці добирали виважено. Часом, коли Рет бував з ними сам, а Скарлет сиділа в сусідній кімнаті, до неї долинали сміх та уривки речень, які нічого їй не говорили, чулись окремі слова, незвичні назви — Куба і Нассау в дні блокади, золота лихоманка й