Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл

— Ще й під добрий відсоток.

— Та хоч би під сто відсотків, мені начхати! Ти повинен негайно продати ці облігації. Це ж подумати — щоб янкі користувалися твоїми грішми!

— А куди я їх діну? — запитав він, усміхаючись, бо ж помітив, що в очах у неї вже нема страху.

— Куди?.. Ну, скажімо, придбай ділянку біля П’яти Променів. Закладаюся, що за свої гроші ти міг би скупити там геть усе навкруги!

— Дякую, але мене не цікавлять П’ять Променів. Тепер, коли саквояжники повністю посіли владу в Джорджії, чого завгодно можна сподіватись. Я не маю найменшого бажання віддати щось на поживу цим канюкам, що злетілися до Джорджії з півночі, сходу, півдня й заходу. Звісно, я з ними заодно, як і годиться доброму пристібаєві, але довіряти їм я не довіряю. І не вкладатиму своїх грошей у земельні ділянки. Я волію державні облігації. Їх можна сховати. А землі так легко не сховаєш.

— Отже, ти вважаєш...— почала вона, аж збліднувши на думку про свої тартаки та крамницю.

— Я не знаю. Але не май такого наполоханого вигляду, Скарлет. Наш чарівний новий губернатор — мій добрий приятель. Просто часи тепер непевні, і я не хочу вкладати в нерухомість надто багато своїх грошей.

Він пересадив її на одне коліно, відхилився назад, дістав сигару й запалив. Скарлет сиділа, дригаючи голими ногами й дивлячись, як грають м’язи на його смуглявих грудях, і страхи її зовсім розвіялися.

— І коли вже у нас зайшла мова про нерухомість, то я хочу сказати тобі, Скарлет, що збираюся побудувати особняк. Френка ти могла загнати в будинок міс Туп, але мене на це не підіб’єш. Я не думаю, що зможу витримувати її млості по тричі на день, і, крім того, я певен, що дядько Пітер швидше вб’є мене, ніж дозволить мешкати під священним дахом Гамільтонів. А міс Туп може запросити до себе міс Індію Вілкс, щоб та відганяла її привидів. Повернувшись до Атланти, ми оселимось у весільному номері готелю «Національ», поки наш будинок докінчать. Перед від’їздом з Атланти я залагодив купівлю великої ділянки біля будинку Лейденів на Персиковій вулиці. Знаєш, де це?

— Ой Рете, це ж чудово! Я так хочу мати свій власний будинок! І щоб великий був.

— Нарешті ми хоч у цій справі дійшли згоди. А чи сподобалася б тобі отинькована біла споруда, оздоблена чавунним литвом, як тутешні креольські будинки?

— Ой ні, Рете. Тільки не таку старомодну, як ці новоорлеанські будівлі. Я знаю, який саме будинок я хочу. Щоб був у новітньому стилі, такий, як я бачила на малюнку... де ж це... ага, в «Гарперовім тижневику». Щось схоже на швейцарське шалле.

— Швейцарське що?

— Шалле.

— Скажи по літерах.

Вона сказала всі п’ять літер.

— О-хо-хо,— зітхнув він і погладив вуса.

— У цього будинку дуже гарний вигляд. Він має високий дах і мансарду, зубчасту оградку вгорі й дві вежки по боках, покриті фігуристим гонтом. А у вежках віконечка з червоними й синіми шибками. Все таке модне.

— А на ганку, сподіваюся, різьблені поруччя?

— Так.

— Із дашка над ганком звисає різьблення?

— Так. Ти, мабуть, бачив такий будинок.

— Бачив, але не в Швейцарії. Швейцарці — дуже розумний народ і вельми чутливі на красу в архітектурі. Ти й справді хочеш будинок у такому роді?

— О так!

— Я гадав, що спілкування зі мною позитивно вплине на твій смак. Але чому не будинок у креольському стилі або колоніальному, з шістьма білими колонами?

— Я ж кажу тобі, що не хочу, щоб він був бридкий і старомодний. А всередині нехай будуть червоні шпалери на стінах і червоні оксамитові портьєри над усіма розсувними дверима, і щоб скрізь були дорогі меблі з горіхового дерева, а на підлозі розкішні м’які килими і... Ох Рете, таж усі позеленіють від заздрощів, коли побачать наш будинок!

— А чи конче треба, щоб нам усі заздрили? Хоча, як тобі цього хочеться, нехай зеленіють. Тільки чи не спадало тобі на думку, Скарлет, що це певний несмак — так марнотратно опоряджати будинок, коли всі навколо в убозтві?

— А я цього хочу,— вперто заявила вона.— Я хочу, щоб усім моїм недоброзичливцям аж закрутило в носі. І ми влаштовуватимемо великі прийоми, щоб усі городяни стали шкодувати, що говорили про мене всяку гидоту.

— Але хто ж тоді приходитиме на наші прийоми?

— Та всі, а як же інакше?

— Сумніваюся. Стара гвардія помирає, але не здається.

— Ох Рете, це все порожні слова! Коли маєш гроші, всім ти любий.

— Тільки не південцям. Грошовитому спекулянтові важче пробитися до порядних віталень у місті, ніж верблюдові пролізти крізь вушко голки. А щодо пристібаїв — цебто мене з тобою, моя крихітко,— то нам ще поталанить, якщо люди не плюватимуть нам услід. Але коли вже ти так хочеш спробувати, я тебе підтримаю, люба, і вельми буду тішитись, як ти поведеш свою кампанію. А оскільки ми завели мову про гроші, дозволь, я з’ясую тобі деякі речі. Ти матимеш стільки грошей на будинок, скільки потребуватимеш, і на всякі там свої фанаберії також. І якщо ти любиш коштовності, то матимеш і їх, тільки вибиратиму я сам. У тебе такий прегидкий смак, моя крихітко. І все, що ти схочеш для Вейда та Елли. А якщо у Вілла Бентіна будуть клопоти з бавовною, я залюбки підтримаю таку любу тобі плантацію в окрузі Клейтон. Це досить порядно, еге ж?

— О так! Ти дуже щедрий.

— Але слухай уважно. Ані одного цента на крамницю і ані одного цента на ці твої скіпкові тартаки.

— Ох,— не стрималася Скарлет і посмутніла. Увесь медовий місяць вона мізкувала над тим, як витягти з нього тисячу доларів, потрібних їй на купівлю ще п’ятдесяти футів землі для розширення складу деревини.

— Мені здавалося, що ти завжди похвалявся широтою поглядів і що тебе не обходять людські поговори про мої ділові інтереси, аж, виявляється, ти такий самий, як і решта чоловіків,— боїшся, щоб люди не сказали, що в нашій родині я верховода.

— Ніколи й ні в кого не виникне сумніву щодо того, хто верховодить у родині Батлерів,— протягло