Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл
— Ти їси, наче востаннє в житті,— зауважив їй якось Рет.— Не вишкрібай усе з тарілки, Скарлет. Запевняю тебе, на кухні ще є. Досить лише сказати офіціантові. Якщо ти не перестанеш об’їдатись, то розбухнеш, як кубинська матрона, і мені доведеться взяти розлучення з тобою.
Але вона тільки показала йому язика й замовила ще одне тістечко, щедро натоптане кремом і полите шоколадом.
Якою втіхою було витрачати вволю грошей і не оглядатися за кожним центом, не ощадити на кожному кроці то на сплату податків, то на купівлю мулів! Якою втіхою було перебувати в товаристві людей веселих і багатих, а не таких, як благородні й убогі атлантці! Якою втіхою було носити шелесткі грезетові сукні, що вирізняють твій стан і виставляють на видноту всю шию та руки і значну частину грудей, і знати, з яким захватом дивляться на тебе чоловіки! І якою втіхою було їсти все що хочеш, не наражаючись на докір, що дамі, мовляв, це не личить. І пити шампанського скільки душа запрагне. Коли Скарлет уперше перебрала міру з питвом, то вранці після пробудження їй дуже тріщала голова, і було трохи соромно, що на зворотній дорозі до готелю, їдучи у відкритому екіпажі вулицями Нового Орлеана, вона голосно виспівувала «Гарний стяг наш голубий». Вона ще ніколи в житті не бачила захмелілої дами, єдина п’яна жінка, яка трапилась їй на очі, була Краля Вотлінг того дня, коли впала Атланта. Скарлет не могла погляду підвести на Рета, такий пік її сором, але його ця пригода, здавалося, тільки розважила. Хоч би що Скарлет робила, він сприймав це як забавку, так наче вона була грайливим кошеням.
Їй подобалося з’являтися на людях удвох з Ретом, адже він був дуже привабливий. Раніше вона ніколи не думала про те, який у нього вигляд, бо в Атланті всі дружно осуджували вади Рета і ніхто не звертав уваги на його зовнішність. Але тут, у Новому Орлеані, вона не могла не помічати, як часто жінки дивляться йому вслід або бентежаться, коли він схиляється над їхніми долонями. Усвідомлення того, що на її чоловіка звернені погляди інших жінок, які, можливо, заздрять їй, сповнювало Скарлет гордістю, коли вона ступала поряд з ним.
«А з нас таки гарна пара»,— задоволено думала вона.
Так, Рет мав рацію, коли казав, що шлюб може дарувати багато втіхи. І не тільки втіхи, але й багато чого повчального, як на Скарлет. Це все навіть само собою було дивне, бо їй здавалось, що життя вже нічого нового не може їй відкрити. А тепер вона почувала себе мов дитина, якій кожен день приносить щось нове.
Найперше Скарлет виявила, що одруження з Ретом було зовсім не схоже на одруження з Чарлзом або Френком. Ті двоє поважали Скарлет і остерігалися спалахів її темпераменту. Вони запобігали у неї ласки, якою вона обдаровувала їх, коли мала на те охоту. Рет же не боявся її, та й поважав не дуже, як не раз їй здавалося. Він виробляв з нею що хотів, а коли їй це не подобалось, брав її на сміх. Вона не кохала його, але жити з ним, безперечно, було дуже цікаво. Найбільше вражало в ньому, що навіть під час вибухів пристрасті, приправлених інколи жорстокістю, інколи в’їдливою іронією, він начебто ні на мить не здавався цілком на волю емоцій, а все тримав себе у руках.
«Мабуть, це тому, що він не закоханий у мене по-справжньому,— думала вона, не маючи нічого проти такого стану справ.— Я б і не хотіла, щоб він у чомусь втратив самовладання». Але все-таки думка про можливість цього неабияк збуджувала Скарлет.
Живучи з Ретом, вона дізналась чимало нового про нього, хоч раніш їй здавалося, що знає його дуже добре. Вона дізналася, що голос його може бути шовковистим, як котяча шерсть, а за хвилину стати шорстким і сипати прокляття. Він міг начебто щиро й схвально змальовувати прояви мужності, честі, цноти й любові, з якими йому доводилося стикатись у своїх житейських бувальцях, і тут-таки з холодним цинізмом ошелешити якою-небудь соромітною історією. Вона розуміла, що чоловік не мав би розповідати таких речей своїй жінці, але вони розважали Скарлет, промовляючи до приземлених і грубших сторін її натури. Коротку хвильку він міг бути ревним, мало не ніжним коханцем, а тоді враз перекидався на глузливого чорта, що зривав накривку з легкозаймистого пороху її емоцій, підпалював гніт і тішився, як вона вибухала люттю. Вона переконалася, що Ретові компліменти завжди були двосічні і що навіть до найчуліших виявів його почуттів треба ставитися з осторогою. Власне, протягом тих двох тижнів у Новому Орлеані вона дізналася про нього все, окрім того, який він насправді.
Бувало, вранці він відпускав покоївку, сам приносив сніданок на таці й годував її, мов дитину, а тоді брав у неї щітку й розчісував їй довге темне волосся, аж воно починало потріскувати й іскритись. А іншого ранку безцеремонно розбурхував її з глибокого сну, стягуючи ковдру й лоскочу-чи їй голі підошви. Іноді він вислуховував з виразним зацікавленням подробиці її ділових операцій, схвально притакував, яка вона тямуща, а то обзивав її сумнівні оборудки чистим ошуканством, грабіжництвом з великої дороги і здирством. Він водив її на вистави й під час дійства дозоляв пошепки, що, мовляв, Бог запевне не схвалив би таких розваг, та до церкви, впівголоса забавляючи всякими непристойними жартами, а потім дорікав, чого вона сміється. Він підохочував її не критися з думками, бути легковажною і зухвалою. Вона перейняла у нього звичку говорити ущипливі слівця й сардонічні фрази і охоче вживала їх, оскільки це давало їй перевагу над іншими людьми. Але вона не мала властивого йому почуття гумору, яке злагіднювало його в’їдливість, і не вміла так усміхатись, як Рет, коли здавалося, що, беручи на глузи інших, він глузує і з самого себе.
Він спонукав її до забав, хоч вона майже забула, як це робиться. Життя-бо для неї було таке серйозне й гірке! А сам він знав, як бавляться, і поривав її бавитись разом із ним. Однак Рет ніколи не тішився, як хлопчак: в усіх своїх вчинках він тримався по-чоловічому й ніколи не дозволяв, щоб вона про
