Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл

Лікар застогнав:

— Йому й справді було дуже весело, коли він вів нас нагору в тому закладі.

— Чоловіче...— почала місіс Мід і, повагавшись мить, доказала: — А як там усередині?

— Що ти маєш на увазі, місіс Мід?

— Її дім. Як там умебльовано? Чи висять у неї кришталеві канделябри? Чи є там червоні плюшеві портьєри й десятки височенних дзеркал у золочених рамах? А ті дівчата... вони були дуже голі?

— Боже милостивий! — скрикнув лікар, неймовірно вражений, бо й не уявляв собі, щоб допитливість чеснотливої жінки стосовно її нечеснотливих сестер могла бути така ненаситна.— Та як ти можеш питати про ці непристойні речі? Я тебе просто не впізнаю. Зараз я дам тобі заспокійливих крапель.

— Не треба мені ніяких крапель. Мені хочеться знати, та й годі. Любий мій, це ж єдина для мене нагода довідатись, на що схожий цей самий заклад, а ти такий недобрий, що не хочеш мені сказати!

— Я нічого там не бачив. Запевняю тебе, я був надто приголомшений, що опинився в такому місці, й мені було не до того, щоб роздивлятися на всі боки,— холодно відповів лікар: відкриття несподіваних рис у вдачі власної дружини його більше ошелешило, ніж усі попередні події того вечора.— Ти вже вибач мені, але я хотів би трошки передрімати.

— Ну добре, спи собі,— мовила вона розчарованим тоном. А коли чоловік нахилився, стягуючи чоботи, з темряви почувся її голос, уже трохи веселіший: — Доллі, гадаю, все витягла у свого старого Меррівезера і вранці мені перекаже.

— Сили небесні, місіс Мід! Що це я чую — порядні жінки розмовляють між собою на такі теми?..

— Ой, лягай уже,— тільки й сказала місіс Мід.

*

Наступного дня падав мокрий сніг, але коли настали зимові сутінки, снігопад ущух і повіяло холодним вітром. Накинувши плаща, Мелані розгублено зійшла зі сходинок ганку вслід за незнайомим кучером-негром, що з таємничим виглядом покликав її до закритої карети перед будинком. Коли вона підступила ближче, дверцята карети відчинилися, і Мелані побачила там усередині жіночу постать.

Нахилившись і пильно вдивляючись, Мелані запитала:

— Хто тут? Може, ви зайшли б до будинку? Надворі холоднувато...

— Будь ласка, сядьте тут біля мене на хвилину, місіс Вілкс,— почувся ніби знайомий і трохи розгублений голос із глибини карети.

— О, то це міс... місіс... Вотлінг! — скрикнула Мелані.— Я так хотіла побачити вас! Ви повинні зайти до будинку.

— Я не можу, місіс Вілкс,— збентежено відказала Краля Вотлінг.— Краще ви посидьте тут зі мною одну хвилинку.

Мелані піднялася в карету, а кучер причинив за нею дверцята. Вона сіла поруч з Кралею і простягла до неї долоню.

— Як я можу віддячити вам за те, що ви сьогодні зробили? Та й усі ми — чи ми зможемо вам віддячитись!

— Місіс Вілкс, не треба було вранці посилати тої записки. Мені воно приємно, що ви написали, але ж записка могла потрапити до рук янкі. А те, що ви хотіли ще й особисто мені подякувати... але ж, місіс Вілкс, це було б зовсім нерозважливо! Справді-бо! Тож тільки смеркло, я приїхала до вас сказати, щоб ви нічого такого й не думали робити. Адже я... тоді як ви... ні, це зовсім не годиться.

— Не годиться, щоб я склала вам візит і подякувала добросердій жінці, яка врятувала життя моєму чоловікові?

— Та я не про те, місіс Вілкс! Ви ж знаєте, що я маю на думці.

Мелані на хвильку розгублено змовкла. Ця миловида, пристойно вдягнена жінка в кареті аж ніяк ні поставою, ні мовою не нагадувала особи легкої поведінки, господині публічного дому, якою її уявляла Мелані. Говорила вона... ну, трохи простацьки, як селючка, але мова була приємна й щира.

— А трималися ви сьогодні перед начальником військової поліції просто чудово, місіс Вотлінг! Ви та ваші... ваші панночки врятували життя нашим чоловікам.

— То містер Вілкс тримався чудово. Я не розумію, як він взагалі міг стояти на ногах і говорити, і ще так невимушено. Учора ввечері, коли я його бачила, він геть спливав кров’ю. Але ж він видужає, правда, місіс Вілкс?

— Дякую, сподіваюся, що так. Лікар каже — рана неглибока, просто він втратив надто багато крові. Цього ранку він був... йому довелося добряче підкріпитися бренді, а то б він нізащо не справився як слід. Але це ви, місіс Вотлінг,— ось хто врятував їх. Коли ви розпалилися й заговорили про потрощені дзеркала, ваші слова звучали дуже переконливо.

— Дякую вам, мем. Але я... я гадаю, капітан Батлер теж тримався надзвичайно вміло,— сказала Краля з відтінком гордості в голосі.

— О, ще й як вміло! — палко підхопила Мелані.— Янкі не могли не повірити його свідченням. Він дуже мудро повівся в усій цій справі. Я довіку в боргу перед ним... та й перед вами також! Яка ви добра й мила!

— Дякую за ваші теплі слова, місіс Вілкс. Я з радістю все це робила. Сподіваюся... сподіваюся, ви не дуже образилися, як я сказала, що містер Вілкс постійно відвідує мій заклад. Ви ж знаєте — він ні разу...

— Так, я знаю. Ні, це мене анітрохи не образило. Я страшенно вам вдячна.

— Зате інші дами, я певна, зовсім мені не вдячні,— промовила Краля, раптом проймаючись злістю.— І до капітана Батлера, я певна, вони теж не відчувають вдячності. Ба навіть ще й дужче ненавидять його через це. Я певна, що ніхто з дам, крім вас, мені й слова подяки не скаже. Вони, я певна, навіть не глянуть у мій бік, як перестрінуть на вулиці. Але мені однаково. Про мене — хоч би всіх їхніх чоловіків і повісили! А от містера Вілкса мені було б шкода. Я, щоб ви знали, не забула, як добре ви поставились до мене під час війни — ото з тими грішми для шпиталю. Жодна дама в місті не була до мене така людяна, як ви, і я це забула вашої доброти. Я ще подумала, як то тяжко було б вам лишитись удовою з маленьким хлопчиком на руках, коли б містера Вілкса повісили... а він же, ваш хлопчик, такий гарненький, місіс Вілкс. У мене самої є хлопчик, тож я...

— О, справді? А живе він... е-е...

— О ні,