Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл
Атланта не без підстав побоювалася глузування з боку янкі. Надто довго прибульці з Півночі терпіли холодність і погорду південців, тож тепер місця собі не знаходили з радості. Офіцери будили своїх приятелів і розповідали їм новину. Чоловіки розбурхували на світанку дружин і ділилися з ними інформацією в межах, які дозволяла пристойність. А ті, нашвидку прибравшись, бігли до сусідок і ширили звістку далі. Жінки-янкі були в захопленні від новини й сміялися аж до сліз. Оце такі їхні південські лицарство та галантність! Може, тепер ці «благородні дами», що так високо дерли носа й зневажливо відкидали будь-які спроби заприязнитися, перестануть уже гоноритися, коли всі знають, де їхні чоловіки збувають час під приводом політичних сходин. Політичні сходини! Х-хе, ото кумедія!
Але хоч і сміялися північанки, до трагедії Скарлет вони ставилися з щирим співчуттям. Урешті-решт Скарлет була таки леді, одна з небагатьох в Атланті, яка поставилася до них більш-менш люб’язно. Вона вже тим викликала їхню симпатію, що мусила докладати рук до роботи, оскільки чоловік не вмів чи не хотів забезпечити їй належне утримання. І нехай він був такий плохуватий, усе-таки бідолашній гірко буде довідатись, що він її зраджував. І вдвічі гіркіше довідатись водночас і про це, і про, його смерть. Зрештою, навіть поганенький чоловік — краще, ніж ніякого, тож леді-янкі поклали собі бути подвійно люб’язнішими зі Скарлет. Що ж до інших, усіх цих добродійок Мід, Меррівезер, Елсінг, удови Томмі Велберна, а над усе місіс Ешлі Вілкс, то вони сміятимуться їм просто у вічі, коли де перестрінуть. Може, хоч тепер ті навчаться бути трошки чемнішими.
Переважно про це саме шепотілися поночі й у темних покоях північної частини міста. Дружини конфедератів палко запевняли своїх суджених, що їм байдужісінько, якої думки про них будуть янкі. Але в глибині душі вони відчували, що хай би краще їх прилюдно відшмагали, аніж оце їм доведеться мовчки терпіти глузування янкі й не мати змоги сказати правду про власних чоловіків.
Доктор Мід був у нестямі, що гідність його так потоптано через цю безглузду вигадку Рета Батлера про нього та про всіх інших, і заявив своїй половині, що якби він не боявся підвести однодумців, то волів би зізнатись в усьому й опинитися на шибениці, ніж твердити, що провів вечір у закладі Кралі.
— Це ж образа для тебе, місіс Мід,— гарячкував він.
— Але всі знатимуть, що ти там був не для того, щоб... щоб...
— Янкі цього не дізнаються. Якщо ми хочемо врятувати шкуру, ми повинні зробити так, щоб вони повірили. І тоді вони візьмуть нас на сміх. Я навіснію на саму думку, що хтось повірить нам і буде з нас сміятися. А для тебе це образа, тому що... тому що, моя люба, я ніколи тебе не зраджував.
— Я не сумніваюся в цьому,— місіс Мід у темряві всміхнулася й просунула свою вутлу долоню в чоловікову руку.— Але нехай би це було правдою, аби тільки жодна волосина не спала у тебе з голови.
— Та ти усвідомлюєш, що кажеш, місіс Мід? — скрикнув лікар, нажаханий таким несподівано реалістичним мисленням дружини.
— Так, я свідомо це кажу. Я втратила й Дарсі, і Філа, і ти єдиний у мене лишився, і я не хочу тебе втратити, тому я згодна навіть на те, щоб ти днював і ночував у тому закладі.
— Ти просто з глузду з’їхала! Ти не тямиш, що кажеш.
— Ох ти старий дурнику,— ніжно промовила місіс Мід і схилила голову чоловікові на плече.
Доктор Мід і далі клекотів від люті, мовчки погладжуючи щоку дружини, а тоді знов зірвався:
— Та ще бути вдячним цьому Батлерові! Ні, краще хай би вже мене повісили! Не діждеться він від мене чемності, хоч я й завдячую йому життя. Його зухвалість не знає меж, а спекулянтська загребущість доводить мене до шалу. Завдячувати життя чоловікові, який навіть в армії не служив...
— Меллі каже, що він записався до армії після падіння Атланти.
— Це брехня. Міс Меллі ладна повірити будь-якому спритному ошуканцеві. А я от чого не можу зрозуміти: чому він устряв у все це, чому взяв собі на плечі цю халепу. Не хотілося б цього згадувати, але... люди давненько вже поговорюють про нього й місіс Кеннеді. Я й сам за цей рік не раз бачив, як вони вдвох верталися бричкою до міста. Мабуть, це він зробив задля неї.
— Якби тут ішлося про місіс Кеннеді, він би й пальцем не поворухнув. Він би ще й утішився, що Френка Кеннеді повісять. Я гадаю, це задля Меллі...
— Місіс Мід, невже ти можеш припускати, що між ними двома щось таке було?!
— Та не плети казна-що! Просто Меллі на диво прихильна до нього ще відтоді, як він намагався врятувати Ешлі з табору під час війни. І до неї він, як на правду, ніколи не посміхається з тим своїм глузливим вищиром. З нею він такий чемний та уважний, хоч до рани прикладай — ну зовсім інша людина з нього робиться! Його ставлення до неї таке, що мимоволі подумаєш: він може бути дуже милим, коли схоче. Я собі гадаю, він зробив це усе тому...— Вона примовкла на хвильку.— Але тобі, чоловіче, не сподобається моя думка.
— Та мені все у цій справі не подобається!
— Отож я гадаю — він зробив це почасти задля Меллі, але більше задля того, щоб утнути добрий жарт з усіма нами. Ми так люто його ненавиділи й так явно це показували, а ось тепер опинилися на його ласці: вам доведеться або заявити, що ви були в закладі цієї самої Вотлінг, і тим самим осоромити себе й своїх жінок перед янкі — або визнати правду й піти на шибеницю. І він знає, що життя своє ми всі завдячуватимемо йому і його... коханці, хоч нам легше накинути собі зашморг на шию, ніж бути чимось зобов’язаними
