Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл

було хоч раз таке, щоб старий джентльмен поставився до мене схвально. Я був надміру схожий на його батька, а він страшенно його не схвалював. І з літами його несхвалення переросло у справжню неприязнь до мене, перебороти яку, мушу визнати, я й не намагався. Те, що батько хотів з мене зробити, яким він хотів мене бачити, було вкрай нудне. Кінець кінцем він викинув мене на вулицю без шеляга в кишені й без будь-яких путніх знань, крім того, що годилося знати чарлстонському джентльменові: добре ціляти з пістолета й бездоганно грати в покер. І він сприйняв як особисту образу те, що я не помер з голоду, а своє знайомство з покером обернув собі на користь, і то неабияку, бо ж грою утримував себе на широку ногу. Батько дуже образився, що я став професійним картярем, і коли я вперше вернувся до рідного міста, він заборонив матері бачитися зі мною. А під час війни, коли я проривався крізь блокаду до Чарлстона, мати мусила брехати йому й зустрічатися зі мною потайки. Природно, що я не став через це більше його любити.

— Ох, я ж нічого цього не знала!

— Він був, як то мовиться, добропорядний джентльмен старого вишколу, тобто упертий і нетерпимий неук, спроможний думати лише так, як думали джентльмени старого вишколу. Всі незмірно захоплювались ним, що він вигнав мене з дому і вважав за померлого. «Якщо праве твоє око спокушає тебе, вирви його»[16]. Я був його правим оком, його старшим сином, і він вирвав мене зі злістю.

На устах Рета з’явився легкий усміх, хоча очі у нього залишалися холодні й іронічно примружені.

— Але це все я міг би простити йому, якби він інакше повівся з моєю матір’ю та сестрою після війни. Вони ж, власне, опинилися в злиднях. Особняк на плантації згорів, а рисові поля перетворилися знову на болото. Будинку в місті вони позбулися за несплату податків і мусили оселитися в двох кімнатинках, в яких і негри не схотіли б жити. Я переказував матері гроші, але батько повертав їх назад — де ж пак, брудні гроші! Декілька разів я їздив до Чарлстона й нишком давав гроші сестрі. Однак батько щоразу викривав це і знімав таку веремію, що для неї, бідолашної, життя стало пеклом. А гроші верталися назад до мене. Я навіть не розумію, як вони й кінці з кінцями стуляли... Хоча ні, розумію. Мій брат допомагав їм чим міг, дарма що можливості його були невеликі, а від мене він теж не хотів нічого брати: спекулянтські гроші, бачте, не приносять щастя! Друзі ще, правда, підтримували їх. Ваша тітонька Юлейлія була дуже зичлива. Вона — одна з найближчих маминих приятельок. Вона підсобляла їм одежею і... Боже милий, моя мати жила з милостині!

Це був один з тих рідкісних моментів, коли Скарлет побачила Рета без маски — стягнуте його обличчя пашіло ненавистю до батька й співчуттям до матері.

— Тітонька Лейлі! Але ж, Господи, у неї самої майже нічого немає, Рете, крім того, що я їй переказую!

— А, так он звідки це все! Але як же вас погано виховувано, моя люба: похваляєтесь переді мною, аби ще дужче мені дошкулити. Тоді дозвольте я відшкодую вам усі витрати.

— Залюбки дозволю,— відказала Скарлет і раптом звабливо всміхнулася, на що він відповів їй усмішкою.

— Ох Скарлет, як же зблиснули ваші очі на саму тільки думку про долари! Ви певні, що в вас, крім ірландської крові, немає дещиці шотландської або, може, єврейської?

— Не будьте такий бридкий! Я зовсім не думала хизуватись перед вами, коли згадала про тітоньку Лейлі. Але вона таки правда гадає, ніби гроші мені з неба падають. І кожного разу пише, щоб я присилала більше, хоча, Бог свідок, на моїх плечах стільки обов’язків, що не можу ж я ще й весь Чарлстон утримувати. А від чого ваш батько помер?

— Як і годиться джентльменові — від життя надголодь. Так я гадаю і сподіваюся. І так йому й треба. Він хотів, щоб мати й Розмарі теж голодували. Але як він уже помер, я зможу їм допомогти. Я купив для них будинок на Беттері, й тепер вони мають челядь, яка їх доглядає. Хоча вони, звичайно, нічичирк, що це все на мої гроші.

— А чому?

— Ви ж знаєте, моя люба, Чарлстон! Ви ж там бували. Мої родичі можуть бідувати, але вони повинні дбати про своє добре ім’я. А як їм це зробити, коли всі знатимуть, що вони живуть на гроші шулера, спекулянта і саквояжника? Ні, вони поширили чутку, ніби батько застрахувався на великую суму, ніби він жив у злиднях і помер мало не з голоду, але страхувальні внески сплачував, щоб після його смерті рідня була добре забезпечена. Отож тепер у людських очах він зробився ще достойнішим джентльменом старого вишколу, ніж був раніше... Аякже — чоловік приніс себе в офіру заради сім’ї. Сподіваюся, він перевертається в могилі, дізнавшись, що, попри всі його намагання, мати й Розмарі живуть тепер у достатку... Власне кажучи, мені тепер навіть шкода, що він помер: адже йому так хотілося померти, він такий радий був смерті.

— Чому?

— Та тому, що насправді він помер ще тоді, коли генерал Лі капітулював. Ви знаєте людей такого крою. Він так і не зміг пристосуватись до нових часів і одне тільки знав — без угаву патякати про добрі давні дні.

— Невже всі старі люди однакові, Рете? — Їй пригадався Джералд і те, що Вілл сказав про нього.

— Зовсім ні! Ось хоча б, як для прикладу, ваш дядечко Генрі або цей старий суціга містер Меррівезер. Вони наче переродилися, відколи побували у внутрішній гвардії, і стають, як на мене, дедалі молодші й задерикуватіші. Сьогодні вранці я перестрів старого Меррівезера — він їхав У фургоні Рене й так запекло кляв коня, як уміє тільки погонич мулів. Він сказав мені, що помолодшав на десять років, відколи став роз’їжджати фургоном і вирвався з-під невістчиної опіки вдома. А ваш дядечко Генрі знаходить утіху в тому, щоб воювати з янкі в суді й поза судом, обороняючи вдів та сиріт від саквояжників — боюся, без ніякого гонорару. Якби не війна, він давно б уже вийшов у відставку й хукав на свій ревматизм. А тепер вони відмолоділи, бо можуть бути корисні людям, і