Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл

На хвильку вона подумала: ну ж і дурень цей стариган, пішов воювати за штат, який забрав у нього сорок років життя! Джорджія забрала у нього молодість і зрілі літа за злочин, що в його очах зовсім не був злочином, а проте він доброхіть віддав ногу й око за Джорджію» На пам’яті у неї постали гіркі слова Рета ще з початку війни, коли він заявив, що ніколи не піде воювати за суспільство, яке зробило його вигнанцем. Та коли настала найбільша скрута, він таки пішов воювати за те саме суспільство, як-от і Арчі пішов. Їй здалося, що всі південці, високого походження чи низького, однакові сентиментальні дурні, для них якісь порожні слова дорожчі від їхньої власної шкури.

Вона глянула на гудзуваті старечі руки Арчі, на його два пістолети й ножаку, і страх ізнов пронизав її тіло. Це ж, мабуть, не він один такий, інші колишні в’язні так само розгулюють на волі, вбивці, горлорізи, злодії, помилувані в ім’я Конфедерації? Таж це кожен незнайомець на вулиці, можливо, вбивця! Якби Френк дізнався правду про Арчі — ото б знялася буча! Або якби тітонька Туп... та вона від такого удару й померти може. А щодо Мелані... Скарлет навіть захотілося розповісти Мелані правду про Арчі. Хай знає, як пригрівати коло себе всяку голоту й ще накидати її друзям та родичам.

— Я... я рада, що ви поділилися зі мною, Арчі. Я... я нікому не скажу. Бо це страшно вразило б місіс Вілкс та інших дам, якби вони довідалися!

— Умгу. А міс Вілкс знає. Я розказав їй першого ж вечора, як вона зважилась дати мені нічліг. Невже ви гадаєте, я б дозволив такій славній леді пустить мене в дім, нічо’ про мене не знаючи?

— Сила небесна! — нажахано скрикнула Скарлет.

Мелані знала, що цей чоловік — убивця, та ще й власної жінки, і не вигнала його з дому! Вона довірила йому свого сина, і свою тітку, і свою невістку, і своїх друзів. І вона, найполохливіша з жінок, не боялася сама лишатися з ним удома.

— Міс Вілкс — вона розсудлива, як на жінку. Вона зважила, що зі мною все гаразд. Вона зважила, що брехун і далі брехатиме, злодій і далі крастиме, а вже хто вбив, то це лише раз на віку. І вона вважає, що як хто боровся за Конфедерацію, то цим змив усі свої давніші прогріхи. Хоч я не думаю, що вчинив прогріх, коли вбив свою жінку... Атож, міс Вілкс — вона розсудлива, як на жінку... Тож-бо я вам і кажу: той же день, як ви візьмете в’язнів, я кидаю роботу.

Скарлет нічого не відповіла, тільки нишком подумала: «Чим швидше ти кинеш, тим краще. Убивця!»

І як це могла Мелані бути така... така... Ну, просто слів нема на цей її вчинок: дала притулок старому бандюзі й не сказала друзям, що він — тюремний пташок. То виходить, служба в армії вибілює всі гріхи! Це Мелані хіба переплутала з хрещенням. Вона взагалі втрачає всяку тяму, коли заходить мова про Конфедерацію, про ветеранів і про все, з цим пов’язане. Скарлет подумки лайнула конфедератів і поставила їм на карб ще одну провину. Це ж через них так склалося, що жінка мусить тримати при собі вбивцю як охоронця.

*

Вертаючись у прохолодних сутінках з Арчі, Скарлет побачила біля салуна «Модне дівча» скупчення бричок та осідланих коней. Верхи на коні сидів Ешлі з напруженим і настороженим виразом на обличчі; жваво жестикулювали, повихилявшись із брички, брати Сіммонси; вимахував руками Г’ю Елсінг, каштанові кучері якого спадали аж на очі. Посеред цього шарварку стояв пекарський фургон дідка Меррівезера, і Скарлет, опинившись ближче, побачила, що на передку поряд з ним примостились Томмі Велберн і Генрі Гамільтон.

«Не годилося б дядечкові,— роздратовано подумала Скарлет,— їхати додому такою балабайкою. Посоромився б, що його на ній побачать. Наче власного коня у нього нема. Але це він тому, що так легше разом зі старим щовечора заглядати до шинку».

Над’їхавши до самого гурту, Скарлет, хоч і яка була невразлива, відчула, що напруженість зібраних передалась і їй, і серце в неї стислося від недобрих передчуттів.

«Ох,— зітхнула вона.— Не дай Боже, знов когось згвалтували! Якщо ку-клукс-клан лінчує ще одного негра, янкі нас зітруть на порох!» А вголос наказала Арчі:

— Зупиніть-но коня. Якась пригода.

— Таж не будете ви приставати перед шинком,— заперечив Арчі.

— Ви чули, що я кажу? Зупиніть коня. Доброго вечора вам усім. Ешлі, дядечку Генрі... що, якась пригода? У вас усіх такий вигляд...

Громада обернулась до неї, чоловіки поскидали капелюхи й заусміхались, але збудження так і не сходило у них з очей.

— Трохи пригода, трохи догода,— басовито відказав дядечко Генрі.— Залежить, з якого боку подивитись. Я, приміром, вважаю, що законодавчі збори й не могли вчинити інакше.

«Законодавчі збори?» — подумала Скарлет з почуттям полегкості. Її не дуже обходили всілякі там збори, що їй до них! Розгул солдатів-янкі — ото вже було б страшніше.

— А що таке зробили ці законодавчі збори?

— Категорично відмовились ратифікувати поправку,— з гордістю в голосі заявив дідок Меррівезер.— Нехай знають янкі.

— Але ж нам це з біса дорого обійдеться! Перепрошую, Скарлет,— сказав Ешлі.

— A-а, поправку? — перепитала Скарлет, силкуючись показати, ніби розуміє, про що мова.

На політиці вона не зналася і рідко сушила нею голову. Якийсь час тому ратифікували «тринадцяту поправку», чи то «шістнадцяту», але що, власне, означає слово «ратифікувати», вона й не уявляла. Це чоловіки раз у раз переймаються усякими такими речами. З її обличчя було видно, що вона не дуже второпала суть справи, і Ешлі вибачливо всміхнувся.

— Це, розумієш, така поправка, що надає чорним право голосу,— пояснив він.— Цю поправку запропоновано законодавчим зборам штату, а вони відмовились її ратифікувати.

— Ну й дурні. Бо хіба не ясно, що янкі все одно нам її нав’яжуть?

— Отож я й казав, що нам це з біса дорого обійдеться,— повторив свої слова Ешлі.

— А я пишаюся нашими законодавчими зборами, пишаюся, що вони виявили таку мужність! — закричав дядечко Генрі. — Янкі не зможуть силоміць нам цього накинути, якщо ми будемо проти.

— Ні, таки зможуть і зроблять це.— Голос Ешлі звучав спокійно, але в очах була стривоженість.— І наше становище тільки погіршає.

— Та ні, Ешлі, не