Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл

— Ні, становище може погіршати навіть порівняно з теперішнім. Що, коли у законодавчих зборах засядуть негри? Або й губернатор буде з негрів? І коли у нас заведуть ще суворіший військовий режим?

Очі Скарлет округліли від страху, коли вона почала усвідомлювати, про що саме йшла мова.

— Я ось думаю, що було б краще для Джорджії, для всіх нас,— промовив з похмурим виглядом Ешлі.— Що розумніше: відкинути поправку, як то зробили збори, розбурхати Північ проти нас, щоб вони посадили нам на шию всю янківську армію і таки примусили нас дати право голосу чорним, хочемо ми цього чи ні. А чи сховати в кишеню свою гордість, скоритись по-доброму і з якомога меншими втратами вийти з кризи. Адже кінець однаково буде той самий. Ми ж безсилі. Ми мусимо випити ту чашу, яку вони вирішили підсунути нам. Може, нам доцільніше було б зайве не опиратись.

Скарлет не дуже прислухалася до його слів, в усякому разі, ледве чи схоплювала їх сенс. Вона знала, що Ешлі своїм звичаєм дивиться на справу з обох боків. А вона бачила тільки один бік — як цей ляпас в обличчя янкі дасться взнаки їй особисто.

— То ти, Ешлі, збираєшся стати радикалом і голосувати за республіканців? — в’їдливо зауважив дідок Меррівезер.

Залягла напружена тиша. Скарлет помітила, як рука Арчі сягнула по пістолета, але напівдорозі зупинилась. Арчі думав, і не раз це казав, що старий Меррівезер — пустомолот, однак він не збирався дозволяти, щоб у нього на очах старий ображав чоловіка міс Мелані, навіть коли той і верзе казна-що.

З очей Ешлі раптом зникла задума, і вони зблиснули гнівом. Та не встиг він і рота розтулити, як на старого напався дядечко Генрі.

— Ти, чортів... дурню... я перепрошую, Скарлет... Ти, друзяка, чистий бовдур,— не вимислюй такого на Ешлі!

— Ешлі може й без твоєї оборони обійтись,— незворушно відказав Меррівезер.— А говорить він таки як справжній пристібай. Скоритись, хай йому чорт! Я перепрошую, Скарлет.

— Я ніколи не вважав, що Джорджії варто було відокремлюватись,— сказав Ешлі голосом, що тремтів з гніву.— Але коли Джорджія відокремилась, я лишився з нею. Я не вважав, що треба було починати війну, але я воював на війні. І я не вважаю доцільним ще більше дражнити янкі, вони й без того досить роздражнені. Та оскільки законодавчі збори так вирішили, я їх підтримаю. Я...

— Арчі,— раптом озвався дядечко Генрі,— вези міс Скарлет додому. Тут їй нема чого робити. Політика — це взагалі не для жінок, а зараз тут такі круті слова посипляться, що хоч вуха затикай. Їдь, Арчі. На добраніч, Скарлет.

Коли вони їхали далі Персиковою вулицею, серце Скарлет аж заходилось від страху. Чи не позначаться ці безглузді вибрики законодавчих зборів на її добробуті? Чи не оскаженіють янкі так, що вона позбудеться тартаків?

— Ну, знаєте,— буркнув Арчі,— я чув байки про те, як зайці плюють бульдогові в морду, але в живі очі такого ще не бачив. Це все одно, коли б ці законники закричали: «Най живе Джеф Девіс і Південна Конфедерація!» — така самісінька була б користь і їм, та й нам. Негролюби-янкі таки заповзялися поставити чорнопиких над нами панувати. Але за мужність ці законники варті доброго слова!

— Доброго слова! А згоріли б вони синім полум’ям! Доброго слова?! Розстріляти б їх треба! Через них янкі накинуться на нас, як качки на хрущів! І чому б їм було не ради... рати... чи як там оте, що з них вимагали, щоб уже вдовольнити янкі, а не знов дратувати? Вони ж однаково примусять нас, то навіщо дарма опинатись?

Арчі втупив у неї холодний погляд.

— Отже, підкоритися доброхіть? А таки у баби гордості, що в кози.

*

Коли Скарлет підрядила на свої тартаки десятьох в’язнів, по п’ятеро на кожний, Арчі здійснив свою погрозу й відмовився мати з нею будь-яку справу. Ані всі вмовляння Мелані, ані Френкова обіцянка збільшити платню не звабили його знову возити Скарлет. Він охоче супроводив Мелані, і Туп, і Індію, і їхніх приятельок у роз’їздах по місту, але тільки не Скарлет. Він навіть не погоджувався везти інших дам, коли вона сиділа поряд з ними на бричці. Виходила досить прикра ситуація: якийсь старий горлоріз чинить суд над нею, та ще й гірше того — її рідні та приятелі згодні з ним!

Френк он просто благав її не брати в’язнів. Ешлі спершу відмовлявся з ними працювати й погодився, згнітивши серце, лише після її сліз та благань, коли вона пообіцяла, що тільки-но часи покращають, знов найме вільних негрів. А сусіди так відверто виявляли свій осуд, що Френк, Туп і Мелані не могли в очі їм дивитись. Навіть Пітер і Мамка заявили, що від праці в’язнів саме лихо й що все це погано скінчиться. Взагалі всі вважали, що не годиться користатись чужою бідою та нещастям.

— А проте ви ж не заперечували, коли на вас працювали раби! — обурено вигукувала Скарлет.

Так, але то була зовсім інша річ! Раби ж не були у біді й нещастя не зазнавали. Неграм у рабстві набагато краще жилося, ніж тепер на волі, а коли вона не вірить, то хай гляне довкола себе! Однак зіткнувшися з протидією, Скарлет своїм звичаєм затялася ще запекліше. Вона зняла Г’ю з управителя й настановила розвозити деревину, а тим часом остаточно домовилася з Джонні Геллегером.

Наскільки вона знала, він один-єдиний схвалив її намір найняти в’язнів. Він лише кивнув своєю круглою головою і сказав, що це розумний крок. Скарлет, дивлячись на цього коротуна з лицем гнома, шорстким і діловим, колишнього жокея, що міцно стояв на кривих ногах, думала: «Той, хто поставив його до своїх коней, не дуже дбав, щоб коні були в тілі. Я б його й на десять футів не підпустила до свого коня».

Але ось гурт в’язнів вона ладна була йому довірити без найменшого докору сумління.

— І мені вільно з цією братією чинити так, як я хочу? — запитав він, а очі були в нього холодні, мов два сірі агати.

— Так, як хочете. Мені треба одне — щоб тартак працював і постачав деревину тоді, коли мені буде потрібно, і стільки, скільки потрібно.

— Я до ваших послуг,— коротко відказав Джонні.— Ось тільки повідомлю містера Велберна, що йду від