Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл
— Я тяжко працюю, Скарлет, і у мене там, очевидячки, справи.
— Ви — і тяжко працюєте! — засміялась вона йому в віча.— Та ви зроду ніколи не працювали. Ви занадто ледачий. У вас тільки й роботи, що позичати гроші саквояжникам на їхні крадіжки, відбирати у них половину прибутків та ще підкуповувати урядовців-янкі, щоб дозволяли вам грабувати нас, платників податків.
Він відкинув голову назад і розреготався.
— А як уже вам хотілося б мати досить грошей на хабарі урядовцям, щоб і собі так само чинити!
— Та я й у думці...— спробувала вона наїжачитись.
— Але, може, колись і ви достатньо розбагатієте, щоб усіх одним махом підкупити. Скажімо, на тих в’язнях, яких ви підрядили.
— О,— відказала вона трохи знічено,— звідки ви так швидко довідались про цих моїх робітників?
— Я приїхав учора й вечір провів у салуні «Модне дівча», де можна почути всі міські новини. Це свого роду обмінна контора пліток. Краща навіть за жіночий швацький гурток. Кожен, з ким я бачився, повідомляв мене, що ви підрядили гурт в’язнів і поставили над ними плюгавого недоростка Геллегера, щоб загнав їх роботою в могилу.
— Це брехня,— сердито огризнулась вона.— Зовсім він не зажене їх у могилу. Я вже за цим простежу.
— Простежите?
— Авжеж! Як ви можете таке про мене думати!?
— Ой, перепрошую, місіс Кеннеді! Я знаю, що ваші мотиви завжди поза докором. Але Джонні Геллегер такий запеклий жмикрут, яких на світі мало. Добре за ним пильнуйте, щоб не мати неприємностей, коли з’явиться інспектор.
— Ви краще свої справи глядіть, а моїм я вже й сама якось раду дам,— відрубала Скарлет.— І я не холу більше ніяких розмов про це. Всі мені витикають, що я набрала в’язнів. Хто у мене працює — це мій клопіт. Але ж ви не розповіли, що робите в Новому Орлеані. Ви так часто там буваєте, що всі кажуть...— Вона урвала речення. У неї зовсім не було наміру аж так далеко заходити.
— І що саме всі кажуть?
— Ну... що у вас там наречена. Що ви збираєтесь одружуватись. Це правда, Рете?
Їй бозна-відколи кортіло про це дізнатись, тож вона не стрималась і так прямо й запитала. І відчула несподівано легенькі ревнощі, коли подумала про можливе одруження Рета.
Його безвиразні доти очі нараз ожили, і він пильно позирнув на неї, що змусило її врешті зашарітися.
— А вам хіба не все одно?
— Ну, мені б не хотілося втратити вашу дружбу,— трохи манірно промовила вона і, схилившись над Еллою Лореною, так наче тільки дитиною і була заклопотана, поправила покривало у неї на голівці.
Він раптом рвучко засміявся, а тоді сказав:
— Гляньте на мене, Скарлет.
Вона неохоче підвела погляд і зашарілася ще дужче.
— Можете сказати своїм допитливим приятелькам, що я одружуся тільки тоді, коли не зможу в якийсь інакший спосіб мати ту жінку, якої жадаю. Але я ще жодної жінки так сильно не жадав, щоб з нею одружуватись.
Від цих слів вона й справді-таки знітилась і розгубилася, бо ж пригадала ту ніч під час облоги, коли він на цій самій веранді сказав: «Я не з тих, що схильні до одруження»,— і спокійнісінько запропонував їй стати його коханкою... як пригадала і той жахливий день, коли він сидів під арештом, а вона прийшла туди до нього,— і сором опік її від цих згадок. А він наче прочитав усе це у неї в очах, і в’їдлива посмішка повільно скривила йому уста.
— Ну гаразд, я задовольню цю вашу настирливу допитливість, коли ви вже так навпростець запитали. До Нового Орлеана я їжджу не через наречену. А через дитину, малого хлопчика.
— Хлопчика! — Ця несподівана інформація як рукою зняла зніченість Скарлет.
— Так, я його законний опікун і за нього відповідаю. Вія навчається в пансіоні у Новому Орлеані. Я часто навідую його там.
— І возите йому подарунки? — Так он чому, подумала вона, він так добре знає, які подарунки можуть сподобатись Вейдові!
— Авжеж,— відповів він з видимою нехіттю.
— Зроду б я не подумала! І гарненький він?
— Навіть занадто, що йому й шкодить.
— І слухняний?
— Ні. Він страшний шибеник. Краще б він і на світ не приходив. З хлопчиками така морока. Що-небудь ще вас цікавить?
Рет несподівано розізлився і спохмурнів, немов шкодуючи, що взагалі про це розбалакався.
— Та ні, більш нічого, якщо вам так важко даються слова,— відповіла Скарлет ледь гордовито, хоч самій страх як хотілося довідатись ще і ще.— Але я просто не можу уявити вас у ролі опікуна.— І вона засміялася, гадаючи таким чином вибити його з рівноваги.
— Звичайно, не можете. Ваша уява так далеко не сягає.
Він змовк і з хвилину попахкував сигарою. А вона гарячково напружувалась, чим би йому таким допекти, щоб не його було зверху, але нічого не могла придумати.
— Я був би дуже вам вдячний, якби ви нікому цього не розповідали,— зауважив він нарешті.— Хоча просити жінку, щоб тримала язика на припоні — це сподіватись неможливого.
— Але я вмію зберігати таємниці,— відповіла вона з ображеною гідністю.
— Вмієте? Приємно дізнаватись про друзів таке, чого й не підозрював. А тепер перестаньте копилити губи, Скарлет. Я перепрошую, що так негречно з вами повівся, але ви самі напросилися на це своєю нав’язливою допитливістю. Усміхніться до мене й нехай у нас буде дві-три приємні хвилинки, поки я заговорю про дещо неприємне.
«Оце маєш! — подумала вона.— Тепер він заведе мову про Ешлі та про тартак!» І швиденько усміхнулася, щоб на щоках у неї заграли ямочки — може, це одверне його думки в інший бік.
— А де ще ви були, Рете? Ви ж не сиділи весь цей час у Новому Орлеані, правда?
— Ні, не сидів: останній місяць я провів у Чарлстоні. Помер мій батько.
— Ох, як мені шкода!
— І даремно. Я певен, він не шкодував, що помирає, та і я не шкодую, що він помер.
— Як ви можете такі страшні речі казати, Рете!
— Куди страшніше було б, якби я став вдавати, ніби шкодую, хоч насправді це зовсім не так. Ви згодні? Нас не зв’язували ніякі родинні почуття. Я не пригадую, чи