Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл

Коли він перехильцем почав протискуватись крізь юрму теслярів, мулярів та носіїв цегли, Скарлет відчула, як на душі у неї полегшало, і зразу підбадьорилася. Джонні саме той, хто їй потрібен. Крутий і непоступливий, без усяких сентиментів. «Ірландський злидень, що рветься в люди»,— так зневажливо сказав про Геллегера Френк, але якраз тому Скарлет і вхопилася за нього. Вона розуміла, що з ірландця, котрий поклав собі чогось домогтись, можна мати неабияку користь, а вже його особисті риси — ще річ десята. А що Джонні знав ціну грошей, то він був їй навіть ближчий, аніж багато хто з її кола.

Взявши у свої руки тартак, він уже за перший тиждень виправдав її надії, бо з п’ятьма в’язнями виконав більший обсяг роботи, ніж будь-коли бувало у Г’ю з десятьма вільними неграми. Та ще й те, що він дав Скарлет змогу — чи не вперше за весь рік її перебування в Атланті — вільно передихнути, оскільки йому було не до вподоби, щоб вона раз по раз наїздила до тартака, і він без манівців сказав їй про це.

— Ви маєте свою половину справи — продаж деревини, а мені вже дозвольте моєю клопотатись, розпилюванням лісу,— рішуче заявив він.— Де працюють в’язні, там не місце для леді, і якщо ніхто вам цього досі не казав, то я, Джон ні Геллегер, скажу. Я справляюся з деревиною, ге ж? Ну, тоді нема чого кожен день за мною наглядати, як за містером Вілксом. Він цього потребує, а я — ні.

Отож Скарлет хоч-не-хоч стала рідше навідуватись на цей тартак, боячись, що як наїжджатиме надто часто, Джонні скипить і кине роботу, чого не можна було допустити. Його зауваження, що саме Ешлі потребує нагляду, боляче шпигонуло її, бо це була правда, в якій вона навіть перед собою не зізнавалась. Ешлі і з в’язнями давав лише трохи більше деревини, ніж з вільними неграми, він і сам не міг пояснити чому. Ба навіть він, здавалося, ще й соромився, що у нього працюють в’язні, і в ці дні став зі Скарлет мовчазним як ніколи.

Скарлет непокоїли зміни з Ешлі. В його ясноволосій чуприні почала пробиватися сивина, плечі втомлено обвисли. І усміхався він уже рідко. У ньому нічого не лишилося від того безтурботного Ешлі, що так привабив її багато років тому. Він виглядав як людина, потай підточувана нестерпним болем, а складки навколо рота надавали його обличчю такої понурості, аж Скарлет було гірко й прикро, їй хотілося прихилити його голову до своїх грудей, погладити це торкнуте сивизною волосся й вигукнути: «Скажи мені, що тебе турбує! Я все залагоджу! Я все зроблю, щоб тобі було добре!»

Але його холодність і відчуженість виключали таку можливість.

Розділ XLIII

Був один з нечастих у грудні днів, коли сонце пригріває майже так, як бабиного літа. З дуба у дворі тітоньки Туп ще не опало сухе червоне листя, а в прибляклій траві де-не-де проступала жовтава зелень. Скарлет з немовлям на руках вийшла на бічний ганок і сіла на крісло-гойдалку поніжитись у проміннях сонця. Вона була у новенькій зеленій сукні з чаллісу, оздобленій кількома ярдами чорної зубчастої стрічки, а на голові мала маленький мереживний чепець, тітоньчин подарунок. І одне, й друге дуже личило їй, вона це знала і неабияк тішилась. Так приємно було знову погарнішати після того, як довгі місяці у тебе був вигляд страховища!

Скарлет сиділа, гойдала на колінах дитину й тихесенько щось наспівувала, коли це почула тупіт копит з провулку і, визирнувши крізь плетиво сухих лоз винограду, що обсновували веранду, побачила, як до будинку під’їжджає Рет Батлер.

З Атланти він зник ще кілька місяців тому, відразу по смерті Джералда й задовго до того, як народилася Елла Лорена. Скарлет таки бракувало його, але в цю хвилину вона воліла б якось уникнути зустрічі з ним. Власне, вже сам обрис його смуглявого обличчя викликав у ній відчуття провини й острах. На сумлінні в неї тяжіло те, що вона заманила до себе на роботу Ешлі, і їй не хотілося говорити на цю тему з Ретом, хоч вона була певна, що, попри всю її нехіть, він неодмінно переведе на це розмову.

Рет зупинив коня біля хвіртки й легко скочив на землю, і Скарлет, схвильовано дивлячись на нього, подумала, що він достоту як герой на малюнку в книжці, яку Вейд так охоче любить слухати.

«Йому б ще сережку у вухо та ножа в зуби,— промайнуло у неї.— Та пірат він чи ні, а сьогодні я не дам перерізати собі горло».

Коли він підходив стежкою до веранди, вона голосно привітала його, усміхнувшись якомога звабливіше. Яке щастя, що на ній нова сукня і цей чепець, і що взагалі вона гарно виглядає! З того, як Рет зміряв її промітним поглядом, Скарлет побачила, що й він віддає їй належне.

— Новенька дитина! Оце сюрприз, Скарлет! — засміявся він і, нахилившись, відслонив покривальце над маленьким бридким личком Елли Лорени.

— Не робіть з себе дурника,— озвалася Скарлет, червоніючи.— То як ся маєте, Рете? Вас так довго не було.

— Таки не було. Дозвольте я потримаю дитину, Скарлет. Не бійтесь, я знаю, як обходяться з немовлятами. Я багато чого такого вмію, що ви й не сподіваєтесь. Але ж малюк — викапаний Френк. Усім, от лише бакенбардів ще нема, хоча — на все свій час.

— Цього часу не скоро діждетесь. Це дівчинка.

— Дівчинка? Ну, то ще краще. З хлопчиками стільки мороки. Більш не заводьте собі хлопчиків, Скарлет.

Вона вже хотіла відповісти йому так само ущипливо,— мовляв, узагалі не збирається більше заводити ні хлопчиків, ні дівчаток,— але вчасно стрималась і тільки всміхнулася, а сама хутко перебирала в голові, про що б таке заговорити, аби віддалити прикру для неї тему про Ешлі.

— І цікава була у вас поїздка, Рете? Де ви побували цього разу?

— Та... на Кубі... у Новому Орлеані... ну й в інших місцях. Слухайте, Скарлет, візьміть дитину. Вона починає слинявити, а я не можу дістати хустинки. Це премила дитина, запевняю вас, але все-таки я не хочу, щоб вона забруднила мені сорочку.

Скарлет поклала дитину назад собі на коліна, а Рет невимушено вмостився на поруччя й дістав сигару зі срібного портсигара.

— Ви раз у раз їздите до Нового Орлеана,— сказала Скарлет і злегка відкопилила губи.—