Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл

А надвечір того дня якась чудна постать протислася крізь живопліт Мелані й пошкультигала через задній двір до будинку тітоньки Туп. Це явно був один з тих, як висловлювались Мамка й Ділсі, «халамидників», що їх міс Меллі підбирає з вулиці й пускає ночувати до себе в підвал.

Там у неї було три кімнати, раніше в двох жила челядь, а у третій зберігалося вино. Тепер одну з кімнат займала Ділсі, з інших же товклись якісь злиденні обшарпані заволоки. Ніхто, крім Мелані, не знав, звідки вони прямували й куди, як ніхто, крім неї, не знав, де вона їх вишукувала. Може, й правду казали негри, що вона підбирала їх з вулиці. Але як ото всі значніші або більш-менш коло того особи сходилися до її скромної віталеньки, так само різні горопахи прибивалися до її підвалу, де їм давали поїсти й переспати, після чого відпускали в дальшу дорогу, наділивши пакуночком з харчами. Здебільшого то були колишні солдати конфедератської армії, люди неписьменні й неприкаяні, які не мали ні родини, ні притулку, і блукали по країні в надії знайти десь роботу.

Частенько знаходили тут нічний притулок засмаглі та змарнілі сільські жінки з цілими виводками ясноволосих мовчазних дітлахів, удови війни, які втратили свої ферми й тепер розшукували розвіяних і порозгублюваних по світу родичів. Часом сусіди з прикрістю помічали, що у Мелані з’являлися й чужинці, які ледве могли говорити по-англійському, або й взагалі не знали ні словечка,— цих приманили на Південь барвисті оповіді про те, як легко тут збити гроші. А якось раз ночував у неї навіть республіканець. Принаймні так запевняла Мамка, яка просто нюхом чула республіканця, як ото кінь чує грим’ячку, хоча негритянці й не вірили, бо ж усе-таки співчутливість Мелані не могла так далеко простягатись. В усякому разі — всі мали на це надію.

«А він наче з тих кульгашів, якими опікується Мелані,— подумала Скарлет, що сиділа на бічному ганку з немовлям на руках під блідим листопадовим сонцем.— І він таки справді кривий, їй-бо!»

Незнайомець, що проходив заднім двором, припадав, як і Вілл Бентін, на дерев’яну ногу. Він був високий і худий, світив рожевою брудною лисиною на всю голову і мав таку довгу сивувату бороду, що міг би й за пояс її застромити. Судячи з того, яке у нього було зашкарубле зморщене обличчя, йому було за шістдесят, хоч його постава ніяк на це не показувала. Сухоребрий і незграбний, пересувався він, незважаючи на дерев’янку, швидко, мов змія.

Бородань піднявся сходинками й підступив ближче до Скарлет, але не встигла вона почути його своєрідну вимову — гугняву, з гаркавим «р», невластивим для мешканців низовин,— як уже здогадалася, що він родом з горян. Попри свої брудні лахмани, він, як і взагалі горяни, тримався з мовчазною непоступливою гордістю, що виключала будь-яке панібратство й не допускала ніяких жартів. На бороді в нього видніли сліди тютюнової жуйки, а чимала порція тютюну за щокою стягувала набік обличчя. Ніс його був тонкий і нерівний, кущисті брови стояли дугою, з вух стирчали пучки волосся, завдяки чому вуха здавались пухнастими, як у рисі. Під однією бровою очниця була порожня, і від неї через усю щоку збігав униз шрам, навскоси перетинаючи бороду. Друге око, маленьке, ясне й холодне, дивилось на світ незмигним і нещадним поглядом. За поясом у нього стирчав великий пістолет, а з-за халяви приношеного чобота виступало руків’я довгого мисливського ножа.

Він холодним поглядом відповів на запитливо зведені брови Скарлет і, перше ніж озватись, сплюнув через поруччя ганку. В його єдиному оці проступала зневага,— не до неї особисто, а взагалі до жіночої породи.

— Міс Вілкс послала мене на роботу до вас,— коротко сказав незнайомець. Голос у нього був якийсь скрипучий, наче від незвички говорити, а слова повільно й надсадно пробивалися з горла.— Мене звуть Арчі.

— Мені шкода, але я не маю для вас роботи, містере Арчі.

— Арчі — це моє ім’я.

— Перепрошую. А як ваше прізвище?

Він знову сплюнув.

— Це вже моє діло,— відповів він.— Арчі вистачить.

— Мене, власне, ваше прізвище й не цікавить. Але я не маю для вас ніякої роботи.

— А мені здається, маєте. Міс Вілкс бідкається, що ви хочете гасати по всіх усюдах сама-одна, як дурепа, тож вона послала мене, щоб я возив вас.

— Справді? — скрикнула Скарлет, обурена і хамством цього шарпака, і втручанням Меллі до її справ.

Вона перехопила його одноокий антижіноцький погляд.

— А так. Жінкам нема чо’ морочить чоловіків, коли ті й без того ними клопочуться. Але як уже вам припекло роз’їжджати, я вас возитиму. Я ненавиджу чорнопиких... І янкі також.

Він перекинув дрібку тютюну за другу щоку і, не чекаючи запросин, присів на верхню сходинку.

— Я не скажу, що мені до шмиги возити жінок, але міс Вілкс була добра до мене, пустила ночувати в підвал, тож оце й прислала сюди повозити вас.

— Але...— розгублено почала Скарлет, а тоді примовкла й глянула на прибульця. І за хвильку всміхнулася. Цей старий урвиголова їй зовсім не подобався, однак його присутність могла багато що полегшити. Під його опікою вона вільно зможе їздити містом, бувати на тартаках, навідуватись до покупців. З ним вона буде в повній безпеці, а вигляд у нього такий, що пліткувати ніхто й не подумає.

— Нехай і так, домовились,— сказала вона.— Тобто якщо мій чоловік не заперечуватиме.

Переговоривши один на один з Арчі, Френк не дуже охоче, але погодився і повідомив у платну стайню, щоб Арчі видали коня й бричку. Він був прикро розчарований, що материнство не вплинуло на Скарлет, як він сподівався, та коли вона вже затялася на своїх клятих тартаках, Арчі був як дар Божий.

Так ото постала ця разюча попервах для Атланти супряга. Важко було й уявити дивовижнішу пару, ніж їх двоє, Арчі й Скарлет: лютий з вигляду нечупара-стариган з дерев’яною ногою, що стирчала над передком, і гарненька молода чепурушка з зосередженим у задумі личком. Їх бачили будь-якої пори дня й у будь-якому місці в Атланті й на околицях, вони майже не розмовляли між собою, виразно недолюблювали одне одного, але були зв’язані обопільною потребою: він потребував грошей, а вона охорони. В усякому разі — вважало місцеве жіноцтво,— це було краще, ніж безсоромно роз’їжджати по всій окрузі з