Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл
А Скарлет хоче взяти в’язнів на тартак! Френк знав, що коли вона це зробить, йому соромно буде й очі на людей підвести. Це було куди страшніше, ніж володіти й самій заправляти тартаками, страшніше, ніж усі інші її вибрики. Заперечуючи Скарлет у тому чи іншому питанні, він завжди подумки запитував себе: «А що люди на це скажуть?» Але цим разом ішлося про щось поважніше, ніж громадський осуд. Це ж було однаково, що купувати людське тіло, щось на рівні з проституцією, гріх, який ляже йому на душу, коли він їй таке дозволить.
Переконаний, що її витівка морально згубна, Френк набрався духу й заборонив Скарлет до цього вдаватись, і то таким категоричним тоном, що вона з несподіванки прикусила язика. Кінець кінцем, аби заспокоїти його, Скарлет примирливо сказала, що це вона просто собі розмірковувала, не більше. Мовляв, їй так набридла заморока з Г’ю і вільними неграми, що вона не витримала й зірвалася. Але в душі Скарлет не відмовилася від своєї ідеї і далі над цим думала. Праця в’язнів могла б розв’язати одну з найтяжчих її проблем, та коли Френк так до цього ставиться...
Вона зітхнула. Якби хоч один з тартаків давав прибуток, то ще можна було б якось миритися. Але ж у Ешлі справи йшли ледве чи краще, ніж у Г’ю.
Спершу Скарлет вразило й розчарувало, що Ешлі не домігся, щоб тартак став удвічі прибутковішим порівняно з тим, коли вона там заправляла. Адже Ешлі такий розумний, начитався багатьох книжок, тож не було ніяких підстав сумніватися в його великому успіху, в тому, що він заробить купу грошей! Але до успіху йому було так само далеко, як і Г’ю. Його недосвідченість, помилки, цілковитий брак кмітливості, поступливість у ділових оборудках виявились такі самісінькі, як і у Г’ю.
Кохання Скарлет, однак, швидко знайшло для Ешлі виправдання: обох своїх управителів вона міряла різною міркою. Г’ю був просто безнадійний йолоп, у той час як Ешлі лише новачок у підприємництві. І все-таки її не покидала думка, що Ешлі не може так швидко прикинути в голові цифри й назвати потрібну ціну, як вона. Часом у неї навіть виникав сумнів, чи він взагалі коли-небудь навчиться відрізняти дошку від лежня. А що він був порядною людиною, якій можна довіряти, то й сам довіряв будь-якому шахраєві, і вже кілька разів ледь-ледь не зазнав великих збитків,— добре, що вона встигла тактовно його зупинити. Коли ж хтось Ешлі припадав до вподоби — а таких було, здається, чималої — він продавав йому деревину в кредит, навіть не поцікавившись, чи є в покупця рахунок у банку або якась нерухомість. Щодо цього він був такий самий легковірний, як і Френк.
Але Ешлі, безперечно, навчиться! А поки він навчався, вона з чисто материнською поблажливістю й терпінням ставилась до його помилок. Щовечора, коли він приходив до неї додому, втомлений і розгублений, вона якомога делікатніше підказувала йому, що та як зробити. Однак, попри її заохочення й підтримку, очі його лишалися все так само дивно безживними. Вона не розуміла цього й проймалася страхом. Ешлі став якимсь не таким, зовсім не схожим на того, яким був раніше. Якби вони поговорили сам-на-сам, може, їй пощастило б з’ясувати, в чому тут справа.
Через усе це вона цілі ночі не могла заснути. Її непокоїв Ешлі — і тому, що вона знала, який він нещасний, і тому, що бачила: цей його стан не дає йому зробитися справжньою діловою людиною. Для Скарлет було мукою, що обидва її тартаки опинилися під орудою таких нетям, як Г’ю та Ешлі, і серце у неї розривалося, коли конкуренти перехоплювали найкращих її покупців, хоч вона доклала так багато зусиль і так добре все спланувала на той час, поки буде не при ділі. Ох, якби ж то вона могла знов узятися до роботи! Вона б ні на крок не відступала від Ешлі, і він би, звісна річ, усе опанував. А Джонні Геллегера поставила б на другий тартак, продаж узяла б на себе, і все налагодилося б. Що ж до Г’ю, то якби він хотів лишитись у неї, нехай би розвозив ліс замовникам. На щось краще він і не здатний.
Правда, Геллегер, здається, пройдисвіт добрий, хоч і не в тім’я битий. Тільки ж де вона знайде когось іншого? І чому це так, що всі, котрі тямовиті й при тім чесні, вперто відмовляються працювати в неї? Якби хоч одного такого вона мала на місці Г’ю, то могла б і не журитись, тоді як тепер...
Томмі Велберн, дарма що калічний, має підрядів у місті як ніхто, і, кажуть, гроші ковшем загрібає. Місіс Меррівезер і Рене процвітають, а оце навіть відкрили пекарню в місті. Рене порядкує там з чисто французьким спритом, а дідок Меррівезер, радий, що вирвався зі свого закутка біля пічки, розвозить пироги у фургоні Рене. Брати Сіммонси мають стільки роботи у себе в цегельні, що в них щодень по три зміни працює. А Келлс Вайтінг заробляє гроші на випростувачі волосся, вмовляючи неграм, що як вони не вирівняють собі кучерів, республіканці їм повік не дадуть права голосу.
І так було в усіх її знайомих, котрі щось тямили,— лікарів, адвокатів, крамарів. Апатія, що гнітила їх зразу по війні, давно вже минулася, і всі вони заходилися збивати собі статки, й нікому не боліла голова через її клопоти. А не при ділі зосталися лише такі, як Г’ю — або й Ешлі.
Це ж і треба було такої халепи: мати на руках ціле підприємство, та ще й дитини чекати!
«Годі вже, більше дітей у мене не буде, — рішуче поклала собі Скарлет.— Не збираюсь я бути такою, як інші жінки, що приводять у рік по дитині. Боже милостивий, та це б означало на півроку кидати Тартаки напризволяще! А я ж бачу, що не можна полишити їх
