Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл
«Як це їй вдається завжди мати такий вираз в очах?» — думала Скарлет, заздро дивлячись на Мелані. Скарлет знала, що в неї самої очі бувають як у голодної кицьки. Що то Рет сказав був про очі Мелані — якусь таку дурницю, ніби вони схожі на свічки. Але-бо й справді, вони немов добротворні джерельця серед безміру зла в нашому світі. Атож, мов свічки, які не гаснуть ні на якому вітрі, ці два лагідні світелка, променисті від щастя, що вона знов опинилася в рідному довкіллі серед друзів.
У маленькому будинку завжди було людно. Мелані ще дитиною всі любили, і тепер місто поривалося привітати її з поверненням додому. І кожен приносив подарунок — сяку-таку оздобину, картину, срібну ложку-другу, лляну наволочку, серветку, клаптяний килимок, якийсь там дріб’язок, прихований від Шерманових солдатів і тому подвійно дорогий, хоч власник і присягався, що це зовсім не так.
Приходили похилого віку чоловіки, які воювали в мексиканській кампанії разом з її батьком, і приводили з собою приятелів, аби ті познайомилися з «милою дочкою старого полковника Гамільтона». До неї сходилися давні материні подруги, бо Мелані виявляла шанобливе ставлення до старших, що було літнім матронам особливо приємно у ці шалені дні, коли юнаки й дівчата, здавалося, геть забули про вихованість. Ровесниці Мелані, молоді дружини, матері й удови, любили її, бо вона перетерпіла те саме, що й вони, і не пройнялась гіркотою, і завжди співчутливо їх вислуховувала. А молодь, як то ведеться серед молодих, приходила просто тому, що в неї можна було приємно перебути час і зустріти друзів, з якими хочеться зустрічатись.
Навколо Мелані з її тактовністю і ненав’язливістю невдовзі об’єднався цілий гурт молодших і старших віком людей з найкращого атлантського товариства передвоєнних років — людей, які мали тільки порожні гаманці й неубутню родову гордість, та ще вміли витривати і в щонайбільшій скруті. Здавалося, для цих решток місцевої еліти, розпорошених і доведених війною до руїни, знекровлених смертями й приголомшених змінами, вона виявилась немовби незнищенним ядром, круг якого можна було наново згуртуватися.
Мелані, попри всю свою молодість, наділена була чеснотами, що їх так високо цінували ці уламки минулого: гордощами, над якими й злидні не владні, мужністю, яка не визнає нарікань, веселістю, гостинністю, добротою і, над усе, вірністю давнім традиціям. Мелані не хотіла змінюватись, не хотіла навіть визнати потребу змінюватись у цьому сповненому змін світі. Під її дахом неначе воскресали давні дні, й люди тут знаходили розраду і відчували ще дужчу зневагу до бурхливого нурту навколишнього життя й до всіх цих розкошів, які винесли на поверхню саквояжників та новобагатьків-республіканців.
Коли вони дивилися на її молоде обличчя й бачили там непохитну відданість давнім дням, то могли бодай на часину забути про відступників у своєму власному стані, через яких їх брала лють, охоплювали страх і душевний біль. А таких було чимало. Траплялися й вихідці з порядних родин, які, доведені злиднями до розпуки, перекидались на бік ворога, ставали республіканцями й приймали від переможців посади, щоб їхня рідня не жила з милостині. Траплялися і молодики з учорашніх солдатів, налякані тим, що шлях до добробуту пролягає через довгі роки терпінь і тяжких зусиль. Вони за прикладом Рета Батлера заходили у спілку з саквояжниками, не гребуючи нічим, аби лише збити собі капітал.
А найгірші з-посеред відступників були дочки декотрих найвідоміших в Атланті родин. Дорослішали вони вже після війни і, мавши тільки дитячі згадки про неї, не зазнали тієї гіркоти, що підтримувала на дусі представників старшого покоління. Ці дівчата не втратили ні чоловіків, ні коханих. У пам’яті їхній майже не збереглося згадок про колишнє багатство й пишноту,— а офіцери-янкі були ж такі вродливі й вичепурені, такі безтурботні! І влаштовували пишні бали, й роз’їжджали верхи на прегарних конях, і взагалі обожнювали молодих південок! Офіцери ставились до дівчат, мов до королев, і так стереглися не ущемити їхньої вразливої гордості, що чому б, кінець кінцем, і не спілкуватися з ними?
Янкі були куди привабливіші за місцевих залицяльників,— і одягнених абияк, і вічно таких похмурих та заклопотаних, що у них і часу не лишалося на розваги. Отож не одна й не дві з тутешніх дівчат утекли з офіцерами-янкі, розбивши тим самим серця своїм близьким. Часом брат не вітався з сестрою на вулиці, а батько й мати навіть не згадували імені дочки. Від жахіття усіх цих трагедій кров холола у жилах південців, які жили під гаслом: «Не здамося», та досить їм було глянути на лагідне, але непоступливе лице Мелані, як жахіття це розвіювалося. Вона така бездоганна й цілісна вдачею,— твердили місцеві матрони,— що може правити за взірець для всіх дівчат Атланти. А оскільки вона не хизувалася своїми чеснотами, то й дівчата не сторонилися від неї.
Самій же Мелані й на гадку не спадало, що вона опинилась в осередді нової громади. Їй здавалося, що люди просто доброї думки про неї, тому й приходять у гості, тому і її запрошують до своїх невеличких швацьких гуртків, танцювальних клубів та музичних товариств. В Атланті завжди любили і слухати гарну музику, і музикувати, хоч в інших містах Півдня в’їдливо казали, що, мовляв, атлантцям далеко до будь-якої культури. Але ось тепер тут раптом стали значно більше цікавитись музикою, дарма що жилося з кожним днем тяжче й скрутніше. Музика давала змогу забути нахабні чорні обличчя на вулицях та сиві уніформи солдатів північанської залоги.
Мелані трохи розгубилася, коли опинилась на чолі новоствореного музичного гуртка під назвою «Суботній вечір». Своє піднесення до такої ролі вона пояснювала тільки тим, що могла акомпанувати на піаніно кому завгодно, Навіть панночкам Маклюр, які співали дуетом, зовсім не маючи музичного слуху.
Насправді причина полягала в тому, що Мелані зуміла вельми дипломатично поєднати зусилля «Дам-арфісток», «Чоловічого хору», «Товариства молодих мандоліністок і гітаристок» з «Суботнім вечором», завдяки чому в Атланті з’явилася справді вартісна музика. На думку багатьох людей, «Суботній вечір» виконував «Циганку»[14] куди
