Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл
— Ти що, гадаєш, я можу продати татків годинник?
— А чого ж, мем... коли вам тра буде грошей.
— Тебе годилося б відшмагати за такі слова, Порку. Щось мені вже здається, що краще забрати годинника назад.
— Ні, мем, ви цього не зробите! — Вперше за ввесь день усміх проблиснув на його згорьованому виду.— Я знаю-бо вас... Але тут таке ще, міс Скарлет...
— Я слухаю, Порку.
— Коли б ви хоч уполовину були такі добрі до білих, як ви добрі до негрів, то, їй-бо, люди куди б краще до вас ставилися.
— Вони й так до мене добре ставляться,— відказала вона.— А тепер іди знайди містера Ешлі й скажи, що мені треба його бачити, негайно.
*
Ешлі сів на дзиглик Еллен біля бюрка — під його довгим тілом той і зовсім змалів — і вислухав пропозицію Скарлет піти управителем на її тартак з умовою, що половина прибутків належатиме йому. Поки вона говорила, він жодного разу не підвів на неї очі й не озвався бодай словом. Він сидів, утупившись у свої руки, повільно обертаючи їх долонями то вгору, то вниз, наче уперше в житті мав нагоду до них придивитись. Попри тяжку працю, вони були у нього тонкі й чутливі і, як на фермера, на диво добре доглянуті.
Його похилена голова й мовчанка занепокоїли її трохи, І вона заходилася вдвічі жвавіше розписувати вигоди своєї пропозиції. Крім того, вона розраховувала і на свою чарівну усмішку та звабливий погляд, хоч це даремно, бо ж він не підводив голови. Якби Ешлі тільки глянув на неї! Вона навіть не натякнула, що знає від Вілла про його намір переїхати на Північ, і говорила так, немов була впевнена, що він не може не погодитися з її планом. Але Ешлі все не озивався, і вона, сказавши, що мала сказати, кінець кінцем змовкла. Її стривожило, що він якось надто вже рішуче випростав свої вузькі плечі. Та не може ж він відмовитись! Які в нього підстави, щоб відмовлятись?
— Ешлі,— почала вона знову і змовкла. Скарлет не потіла прямо посилатись на свій стан, їй і без того було прикро, що Ешлі бачить її одутлою і бридкою, але що всі інші аргументи на нього не вплинули, вона вирішила поставити на свою безпорадність, як на останню карту.
— Ти повинен перебратися до Атланти. Я дуже, дуже потребую твоєї допомоги, бо мені вже не випадає наглядати за обома тартаками. Мине багато місяців, поки я знову зможу за це взятись, тому що... розумієш... тому що...
— Ради Бога, Скарлет! — гостро кинув він.— Май совість!
Він схопився, рвучко підійшов до вікна і, ставши спиною до неї, задивився на качок, що поважною вервечкою проходили подвір’ям.
— То це... то це тому ти не хочеш навіть глянути на мене? — Запитала вона жалібно.— Я знаю, що вигляд у мене...
Він блискавично крутнувся, його сірі очі зустрілися з її очима, і щось таке було у нього в погляді, що вона мимохіть притисла руки до горла.
— Та яке в чорта значення має твій вигляд! — вигукнув Ешлі у нестямі.— Ти ж знаєш, що для мене ти завжди гарна.
Скарлет затопила така хвиля радості, аж в очах у неї зблиснули сльози.
— Дякую, що ти це сказав! А то мені було так соромно, що я боялась на очі тобі показатись...
— Тобі соромно? Та чого б ти мала соромитись? Це мені має бути соромно, і так воно і є. Бо ж якби не моя дурість, ти ніколи б не опинилась у такій халепі. Ти ніколи б не одружилася з Френком. Мені треба було тоді взимку не відпустити тебе з Тари. Ну ж я й дурень! Я мав би зрозуміти тебе... мав би зрозуміти, що ти в розпачі, в такому розпачі, що... Я мав би... Мав би...— На обличчі його з’явився болісний вираз.
Серце у Скарлет шалено закалатало. Він шкодує, що не втік разом з нею!
— Я мав би, як на те пішло, когось пограбувати чи вбити, аби здобути грошей на податок, бо ти ж дала притулок нам, жебракам. Ах, який же я розтелепа!
Її серце стислось від розчарування, і хвиля радості спала: це були зовсім не ті слова, яких вона сподівалася.
— Я поїхала б однаково,— втомлено мовила Скарлет.— І я не допустила б, щоб ти щось таке вчинив. Та хоч би там як, а це вже в минулому.
— Так, у минулому,— повільно й гірко мовив він.— Ти не допустила б, щоб я зробив щось безчесне, але ж сама продалася чоловікові, якого не кохаєш... і матимеш від нього дитину, а все заради того, щоб я й моя родина не померли голодною смертю. Ти така добра — порятувала мене в моїй безпорадності!
Тремтіння його голосу свідчило про відкриту незагоєну рану у нього в душі, і від цих слів сльози сорому виступили на її очах. Він одразу побачив це, і злагіднів на виду.
— Невже ти подумала, що я осуджую тебе? Боже милий, Скарлет! Ні! Ти — наймужніша з усіх жінок, яких я знав. Я осуджую тільки самого себе.
Він знов одвернувся й подивився у вікно, і плечі його вже не здалися їй такими випростаними. Скарлет мовчки чекала довгу хвилину, сподіваючись, що до Ешлі вернеться той настрій, в якому він заговорив про її вроду, сподіваючись почути від нього ще якісь слова, що стануть для неї неоціненним скарбом. Вона ж так довго його не бачила й жила самими споминами, які поволі згасали в її пам’яті. Вона знала, що він і досі кохає її. Це було явно видно в кожному його порусі, в кожному гіркому слові самоосуду, в його образі на те, що вона носить під серцем Френкову дитину. Тож їй кортіло почути це від нього вголос, як кортіло й самій сказати щось таке, що спонукало б його на зізнання, та вона не зважувалася. Вона пам’ятала свою обіцянку, дану минулої зими в садку, що більш ніколи йому не нав’язуватиметься. Як не прикро, але вона розуміла, що мусить дотримуватись цієї обіцянки, коли хоче, щоб Ешлі залишався коло неї. Досить їй бодай Згадати про своє кохання й тугу, хоч одним поглядом натякнути на жадані обійми його рук, як усе буде втрачено
