Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл

було багатенько, аж занадто. І якщо є у нас життєве гасло, то воно таке: «Дарма крику не зчиняй — усміхнись і свого часу дожидай». Під цим гаслом ми пережили чимало знегод, всміхаючись і дожидаючи свого часу, тож ми справжні знавці, коли йдеться про виживання. Довелося ними стати. Ми завжди ставили не на того коня. Втікали з Франції з гугенотами, з Англії — з кавалерами[12], з Шотландії — з Красунем принцом Чарлі[13], з Гаїті — коли там повстали негри, а тепер ось і янкі дали нам чосу. Та щоразу минало кілька років, і ми знову спиналися на ноги. І знаєш чому?

Вона схилила голову набік, і Скарлет подумала, що стара зараз страшенно схожа на старезного мудрого папугу.

— Ні, певно, що не знаю,— чемно відповіла Скарлет. Але в глибині душі їй було смертельно нудно, як і того дня, коли стара поринула у спогади про бунт індіанців над Струмком.

— А ось чому. Ми схиляємось перед неминучим. Тільки не як пшениця, а як гречка! Коли настає буря, достигла пшениця лягає під вітром, бо в неї сухе колосся, неспроможне хилитись. А достигла гречка має сік у стеблах, І вона тільки клониться. Коли ж вітер ущухає, вона випростується і стає майже така сама пряма й сильна, як перше була. Тож і ми з такого племені, що вміє схилитись, коли конче треба. На міцному вітрі ми робилися дуже гнучкі, бо знали, що ця гнучкість виправдовує себе. Коли настає скрута, ми схиляємось перед неминучим без ніяких нарікань, і працюємо, і всміхаємось, і дожидаємо свого часу. І заграємо з тими, хто нижче за нас, і беремо від них усе, що можемо взяти. А знову вбившись у колодочки, даємо копняка тим, по чиїх хребтах видерлися нагору. В цьому, дитя моє, полягає секрет виживання.— І помовчавши трохи, додала: — Я звіряю його тобі.

Стара леді гмукнула, неначе втішена власними словами, хоч і які вони були їдкі. Вона дивилась так, немов сподівалася на відгук Скарлет, але та не дуже добрала сенсу в словах старої і не могла придумати, що б таке сказати.

— Ні, любонько,— вела далі Стара Господиня,— наша порода така, що її можна пригнути, а вона знов і знов випростається. Тільки з наших сусідів мало хто такий. Глянь на Кетлін Калверт. Ти ж бачиш, до чого вона докотилася. Біла злидота! Ще нижче впала, ніж її чоловік. Глянь на родину Макре. Притиснуті до землі, безпорадні, не знають, на яку ступити, за що взятися. І навіть не намагаються щось робити. Водно тільки скімлять, які були колись добрі часи. Або глянь на... та майже на будь-кого в цій окрузі, за винятком моїх Алекса й Селлі, тебе й Джіма Тарлтона з його дівчатами та ще декого. Решта вся пішла на дно, бо в них нема життєвої снаги, нема духу, щоб знову зіп’ястися на ноги. Вони трималися на плаву, поки були гроші й чорнюки, а як не стало ні грошей, ні чорнюків, вони вже в другому поколінні перейдуть на злидарів.

— Ви забули про Вілксів.

— Ні, я не забула про них. Я просто подумала, що з чемності краще про них не згадувати, оскільки Ешлі гість у цьому домі. Але як ти вже згадала їх, то що ж — глянь, які вони! Ось Індія, я чула, вже висохла на кощаву стару діву й корчить із себе вдову, бо Сью Тарлтон загинув, і не пробує навіть забути його й знайти когось іншого. Звісно, вона вже переліток, та котрогось удівця з купою дітей могла б і підловити. А бідна Душка завжди упадала за хлопцями, хоч сама дурна, як курка. Щодо Ешлі, то тільки подивись на нього!

— Ешлі — дуже порядний,— запально почала була Скарлет.

— А я ніколи й не заперечувала цього, але ж він безпорадний, як черепаха горічерева. Якщо родина Вілксів і виживе за цих скрутних часів, то це завдяки Меллі, а не Ешлі.

— Меллі! Господи, бабуню! Що ви кажете? Я прожила з Меллі досить довго під одним дахом, тож добре знаю, яка вона квола й полохлива, у неї не стане духу навіть гусці сказати «Киш!».

— А навіщо, власне, треба казати гусці «Киш!»? Як на мене, це просто даремне гаяння часу. Гусці вона, може, й не скаже «Киш!», але скаже це всьому світові, або урядові янкі, або чомусь іншому, що загрожуватиме її любому Ешлі, чи її синкові, чи її уявленню про шляхетність. Бона живе за іншими приписами, ніж ти, Скарлет, або я. Це ті приписи, за якими діяла б твоя мати, якби жива була. Меллі нагадує мені твою матір замолоду... І, може, завдяки їй родина Вілксів і виживе.

— Та Меллі просто добромисна недотепа. Але до Ешлі ви несправедливі. Він...

— Облиш-бо! Ешлі вихований тільки для того, щоб читати книжки. А це не допоможе людині вибратися з тієї скрути, в якій ми всі опинилися. Гіршого за нього орача, я чула, нема на всю округу. Ось лишень порівняй його з моїм Алексом! До війни він був найбільший гуляка на світі, і тільки й думав, щоб дістати нову краватку, та як напитися, та підстрелити когось, та присусідитись до котрої з дівчат, які теж добрі штучки були. А глянь на нього тепер! Навчився господарювати, бо мусив. Інакше пропав би з голоду, а вкупі з ним і ми всі. Тепер він вирощує найкращу я окрузі бавовну, ось так, любонько. Куди кращу, ніж у Тарі! Розуміється на тому, як доглядати свиней та курей. Ха! Він молодець, хоч і запальний аж не як. Знає, як дожидати свого часу, як змінюватись, коли заходять нові обставини, а коли злине ця нав’язлива Реконструкція, ти побачиш, що мій Алекс буде такий самий багатий, як і його батько та дід були. А Ешлі...

Скарлет боляче було слухати, як обмовляють Ешлі.

— Це все порожні теревені,— холодно урвала вона стару.

— Ну, я б не сказала,— зауважила стара, бликнувши на неї гострим оком.— Бо ж і ти не інакше поводишся, підколи перебралась до Атланти. А так! Ми хоч і закопалися тут у глушині, а чували про твої витівки. Зайшли нові часи, і ти змінилася разом з ними. Ми чували, як ти лигаєшся з янкі та з усякою білою потолоччю, з цими скоробагатьками-саквояжниками, аби видурити в них грошенята. Ти, я