Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл

Місіс Тарлтон нервово смикнулася, але Вілл випередив її: він ступнув наперед, зупинився в узголів’ї труни й почав своїм рівним безбарвним голосом:

— Друзі, може, вам здасться, що я забагато на себе беру, першим пориваючись сказати... бо ж я тільки один рік і знав містера О’Гару, тоді як ви всі знаєте його років двадцять, а то й більше. Але я маю виправдання. Якби він прожив ще з місяць, я дістав би право назвати його батьком.

Здивований гомін прокотився натовпом. Сусіди були надто добре виховані, аби перешіптуватись, та все-таки почали переступати з ноги на ногу й поглядати на похилену голову Керрін. Кожен знав про Віялову мовчазну прихильність до неї. Побачивши, куди спрямувались їхні погляди, Вілл, одначе, вдав, ніби нічого не помітив, і незворушно мовив далі:

— А що я маю побратися з міс Сьюлін, тільки-но приїде священик з Атланти, то я й подумав, що, може, це дає мені право висловитись поперед інших.

Останні Віллові слова заглушив легкий гул серед громади, як ото забринить рій розворушених бджіл. І розчарування, і обурення чулись у тому гулі. Вілла всі любили й поважали за те, що він зробив для Тари. І всі знали, що серце Вілла лежить до Керрін, тому звістка про його намір узяти собі за дружину не її, а цю парію, просто не вкладалася їм у голови. Щоб симпатяга Вілл та одружився і цієї негідницею, цією підлою Сьюлін О’Гарою!?

Якусь часину тривало загальне напруження. Очі місіс Тарлтон заіскрилися, губи безгучно заворушились. Тишу порушив писклявий голос Макре, який попросив онука повторити йому Віялові слова. Вілл дивився на них усе так само лагідно, але в блідувато-голубих очах у нього крився виклик: хай-но спробує хтось хоч словом осудити його майбутню дружину! З хвилину було неясно, що переважить: щира симпатія, яку всі відчували до Вілла, чи їхня зневага до Сьюлін. Переміг урешті Вілл. І він повів далі свою мову, наче пауза була цілком природна.

— Я не знав містера О’Гару в розквіті літ, як ви всі його знали. Я знав його лише як порядного джентльмена вже в літньому віці, з трошки ушкодженим розумом. Але я від усіх вас чув, який він був раніше. І я хочу таке сказати. Він був мужній ірландець, південський джентльмен і вірний конфедерат, як мало хто. Що може бути кращого, як сукупність таких трьох рис характеру! І важко сподіватись, щоб у майбутньому ми мали багатьох, подібних до нього, бо час, коли з’являлися такі люди, відійшов у минуле разом з ними. Той, кого ми оце ховаємо, народився в іншій країні, але він був щирим джорджіанцем — куди більшою мірою, ніж будь-хто з нас. Він жив нашим життям, любив нашу землю і, як на те пішло, помер за нашу Благородну Справу, як вояки помирають. Він був один з нас, і йому властиві були й наші чесноти, й наші вади, наша сила й наша слабкість. До його чеснот належало завзяття: коли він розохотився до чогось, то вже ніщо його не могло зупинити, і ніхто з людей не міг його залякати. Ніяка зовнішня сила не годна була його поконати.

Він не злякався, коли англійські власті замірились його повісити. Він просто взявся в ноги й зник. А прибувши до нашого краю злидарем, він і цього не злякався. Він став працювати й доробився грошей. І не побоявся оселитись серед тутешньої пущі, коли ще тільки-тільки викурили відси індіанів. Дику пущу він перетворив на велику плантацію. А коли спалахнула війна і гроші його пішли з димом, він однак не злякався, що може знову зубожіти. І коли янкі пройшли через Тару й могли спалити маєток, а його самого вбити, він і тоді не піддався паніці й не спроневірився. Він тільки став твердо на своїй землі й не зрушив з місця. Тим-то я й кажу, що йому властиві були наші чесноти. Бо ніяка зовнішня сила не годна жодного з нас поконати.

Але й наші вади були йому властиві: поконати його могло тільки розбите серце. Я хочу сказати, що ввесь світ не міг йому нічого заподіяти, а от перед власним серцем він виявився безсилий. Коли померла місіс О’Гара, щось надірвалось у нього в душі, і це його й поконало. А той, кого ми бачили опісля,— то вже був хтось інший.

Вілл помовчав трохи й спокійно обвів поглядом обличчя присутніх. Люди під палючим сонцем прикипіли до землі, мов зачаровані, і гнів на Сьюлін, що ятрив їм серце, тепер пригас. На мить Вілл зупинив погляд на Скарлет, і в кутиках його очей з’явились ледь помітні зморщечки, наче він потай підбадьорливо всміхався до неї. Скарлет, що насилу стримувала сльози, почулася бадьоріше. Вілл говорив цілком розважливо, а не патякав усякі дурниці про зустріч у тому іншому, кращому світі, та про те, що треба скоритися волі Божій. А для Скарлет завжди джерелом сили й утіхи був тверезий глузд.

— І я не хочу, щоб хтось із вас думав гірше про нього тому, що він надломився. Всі ми, і я теж, такі, як він. У нас такі самі слабини й такі самі хиби. Ніхто й ніщо не годне поконати нас, як і його не годне було поконати,— ні янкі, ні саквояжники, ні важкі часи, ні високі податки, ні навіть справжня голоднеча. А ось та слабина, що криється в нашому серці, може звалити нас вмліока. І це не конче втрата близької людини, як то було з містером О’Гарою. У кожного своє опертя в житті. І я хочу сказати, що як хто втратив це своє опертя, то краще йому й не жити. В наші часи нема для таких місця на землі, їм краще в могилі... Отож я й кажу, що не варто зараз оплакувати містера О’Гару. Оплакувати його треба було тоді, коли Шерман пройшов по нашій землі й містер О’Гара втратив свою дружину. А тепер, коли його тіло возз’єднається і його серцем, я не бачу підстав побиватися, це було б надто вже себелюбно, і це кажу я, що любив його, як рідного батька... Тому якщо ви не проти, ми більше нічого не промовлятимем над його труною. Родина й так дуже тяжко переживає своє горе, тож будьмо милосердні.

Вілл замовк, а тоді, обернувшись до місіс Тарлтон, стиха сказав:

— Чи не були б ви такі ласкаві, мем, щоб відвести Скарлет у