Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл

— Так ото щоб довго не розводитись, замір її був такий: стягти з янкі гроші за спалену бавовну й забрану худобу та за розвалені плоти й клуні.

— З янкі?

— Невже ви не чули про це? Уряд янкі сплачує своїм прихильникам на Півдні відшкодування за всю понищену власність.

— Звичайно, чула,— відповіла Скарлет.— Але хіба нас це стосується?

— На думку Сьюлін, стосується, ще й дуже. Того дня, як я возив її до Джонсборо, вона перестріла місіс Макінтош, і поки вони балакали, Сьюлін помітила, що та дуже пишно виряджена, і не стрималася й спитала, відки то в неї. Місіс Макінтош тоді гордовито так заявила, що чоловік її подав позов федеральному урядові на відшкодування за зруйновану власність, оскільки він був, мовляв, щирий прихильник Союзу і ніколи й нічим ні в якій формі не допомагав Конфедерації.

— Та вони ніколи й нічим нікому не допомагали! — в’їдливо зауважила Скарлет.— Ці шотландсько-ірландські недовірки!

— Може, воно й так. Я їх не знаю. Але факт, що уряд заплатив їм... м-м... я й забув, скільки тисяч доларів. Одне слово, багатенько. Оце ж і запалило Сьюлін. Вона думала про це увесь тиждень, хоч нікому з нас нічичирк — боялася, що ми візьмемо її на кпини. Але з кимось їй кортіло поговорити, то вона й подалася до міс Кетлін і там цей чортів білий голодранець, Гілтон, підкинув їй ще купу нових ідей. Мовляв, ваш батько навіть і вродився не в Америці, і не брав участі у війні, й не мав синів, що воювали, і ніяких посад не обіймав за Конфедерації. Він сказав, що можна виставити містера О’Гару як щирого прихильника Союзу. Отож наслухалась вона цієї маячні, вернулася додому й кинулася обробляти містера О’Гару. Закладаюся, Скарлет, що ваш тато навіть і половини того не розумів, про що вона йому торочила. Якраз на це вона й розраховувала — що він підпише присягу на вірність Сполученим Штатам, навіть не тямлячи, що робить.

— Щоб тато підписав таку присягу! — скрикнула Скарлет.

— Але ж він геть зовсім підупав розумом за останні місяці, і на це вона, по-мойому, й розраховувала. Зважте й на те, що ми нічого такого не підозрювали. Ми бачили, що вона щось задумує собі, тільки й гадки не мали, що це вона спекулює пам’яттю вашої небіжчиці-матері, дорікаючи йому за лахміття, в якому ходять його дочки, коли він міг би стягти з янкі цілих півтораста тисяч доларів.

— Півтораста тисяч доларів! — прошепотіла Скарлет, і її обурення відступницькою присягою почало пригасати.

Це ж така хура грошей! І всього тільки за підпис на заяві про вірність урядові Сполучених Штатів, в якій стверджується, що підписувач завжди підтримував уряд і ніколи не подавав допомоги його ворогам і ніяким чином не сприяв їм. Півтораста тисяч доларів! Стільки грошей за тику маленьку брехню! Коли так, тоді нема чого осуджувати Сьюлін. Боже милостивий! То он за що Алекс хотів її відшмагати! Он за що вся округа хотіла перерізати їй горло! Ну й дурні, геть усі до одного. Але ж як багато вона, Скарлет, могла б зробити, роздобувшись на такі гроші! Та й кожен з їхніх сусідів в окрузі! І що там важить така маленька брехня? Врешті-решт, хоч би скільки витягти грошей з янкі — все буде справедливо, і не має значення, в який спосіб цього домогтись.

— І от учора близько полудня, коли ми з Ешлі тесали стовбурці на огорожу, Сьюлін узяла цей самий фургон, посадовила вашого тата й махнула до міста, а сама нікому пні слова. Міс Меллі здогадувалась, до чого йдеться, але тільки молила Бога, щоб Сьюлін передумала, а нам нічого й не сказала. Їй просто в голові не вкладалося, що Сьюлін може на таке зважитись.

Сьогодні я вже розпитав, як усе те сталося. Цей легкодух: Гілтон має певний вплив серед інших пристібаїв та республіканців у місті, і Сьюлін погодилась віддати їм якусь частку грошей — яку саме, я не знаю,— коли вони посвідчать, що містер О’Гара щирий прихильник Союзу, і заявлять, що він ірландець, і не служив в армії, і таке інше, і в письмовій формі поручаться за нього. А ваш тато мав тільки скласти присягу й розписатися на папері, що потім пішов би до Вашингтона.

Вони швиденько зачитали текст присяги, й ваш батько нічого не сказав, тож усе в них ішло справно, йому лишалося вже тільки поставити свого підписа. І ось тоді він на хвилину так наче прийшов до пам’яті й дохитав головою. Не думаю, щоб він зрозумів, про що там мова, але йому це не сподобалось, та й Сьюлін же ніколи не вміла з ним як слід обходитись. Так ото у неї мало не стався нервовий напад — стільки мороки, і все даремно. Вона вивела його з контори, посадила на повіз і почала туди-сюди возити вулицями та вмовляти, як ваша мати в могилі заливається слізьми й нарікає на нього, що він дозволяє своїм дітям бути в злиднях, коли міг би їх усім забезпечити. Мені переказували, як ваш тато сидів у фургоні й плакав, мов дитина, як то завше бувало, коли він чув ім’я міс Еллен. Усе місто дивилося на них, а Алекс Фонтейн навіть підійшов і спитав, у чому там річ, але Сьюлін відшила його,— мовляв, не пхай носа, куди тебе не просять,— тож він і пішов собі, злий як чорт.

Не знаю, як то їй спало на думку, однак надвечір вона роздобула пляшку бренді й завела містера О’Гару назад у контору й стала там поїти. Ми ж у Тарі, Скарлет, не маємо спиртного так уже з рік, тільки ото трохи вина з ожини та винограду, що Ділсі робить, і містер О’Гара від міцного трунку був одвик. Тож він добре сп’янів, і після того як Сьюлін зо дві години вмовляла його та пиляла, врешті погодився й сказав: добре, він підпише все, що вона хоче. Вони знов дістали присягу, і вже він зібрався підписувати, як Сьюлін і бовкнула дурницю. Вона сказала: «Ну, тепер побачимо. Вже ці Слеттері й Макінтоші не зможуть носа перед нами дерти!»