Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл
— Цебто я, я? — спалахнула Скарлет.— А чим, на твою думку, я була заклопотана в Атланті? Роз’їжджала в кареті четвериком і ходила по балах? Хіба це не я посилала вам гроші щомісяця? Хіба це не за мої гроші сплатили податок, полагодили дах, купили новий плуг і мулів? Хіба...
— Не треба так злоститись і показувати свою ірландську вдачу,— незворушно урвав її Вілл.— Я краще, ніж хто, знаю, скільки ви зробили: ви за двох чоловіків упоралися.
Дещо злагіднівши, вона спитала:
— Тоді що ж ти маєш на думці?
— Бачте, ви зберегли нам дах над головою і подбали, щоб харчів у нас не забракло, це правда, але ви не дуже задумувались над тим, що діється в душах у тих, хто мешкає в Тарі. Я не ганю вас, Скарлет. Така вже ваша натура. Вас ніколи не цікавило, що у когось там на серці. Але я хочу сказати інше: я ніколи й не пробував освідчитись міс Керрін, бо знав, що це ні до чого. Вона ставиться до мене, як менша сестричка, і щира зі мною, як ні з ким на світі. Однак вона досі не отямилася після втрати того її хлопця, і ніколи вже не отямиться. І можу зразу сказати вам, що вона збирається піти в монастир у Чарлстоні.
— Ти що, жартуєш?
— Я так і знав, що ця новина заскочить вас зненацька, але я тільки про одне вас прошу, Скарлет: не сперечайтеся з нею через це, не сваріть її і не висміюйте. Нехай вона йде. Зараз вона більш нічого не хоче. У неї розбите серце.
— Але ж, хай йому чорт! У скількох он людей серце розбите, а вони ж не розбігаються по монастирях. Глянь хоча б на мене. Я втратила чоловіка.
— Проте серце у вас не розбите,— спокійно мовив Вілл і, взявши соломинку з дна повозу, встромив її в рот і став неквапливо жувати.
На ці його слова Скарлет важко було щось відповісти. Коли їй казали щиру правду, навіть і неприємну, вона подумки хоч-не-хоч визнавала, що це таки правда. Тож вона помовчала яку часину, силкуючись призвичаїтись до думки, що Керрін стане черницею.
— Пообіцяйте мені, що не будете картати її.
— Та чого там, обіцяю,— відказала Скарлет і подивилась на нього дещо здивовано і якось по-новому. Вілл же кохав Керрін, та й тепер кохає, і то так міцно, що заступається за неї, аби полегшити їй відхід від життя. А ось одружитися хоче зі Сьюлін.
— Гаразд, але як тоді Сьюлін? Тобі ж до неї байдуже, хіба ні?
— Ну, не зовсім,— відповів він, витяг з рота соломинку і почав уважно її розглядати.— Сьюлін не така вже й погана, як вам, Скарлет, здається. Гадаю, ми з нею якось порозуміємось. Сьюлін така просто тому, що їй треба чоловіка й дітей, як і кожній жінці.
Фургон, погойдуючись на вибоях, сунув далі, і на кілька хвилин запала мовчанка. Скарлет тим часом розважала над словами Вілла. Мусить бути якась глибша, серйозніша підстава, чому лагідний і тихий Вілл вирішив одружитися з цією вариводою Сьюлін.
— Ти не кажеш мені справжньої причини, Вілле. Коли я старша в сім’ї, то маю право знати.
— Це правда,— сказав Вілл,— але, гадаю, ви мене зрозумієте. Я не можу покинути Тару. Це тепер для мене рідна домівка, Скарлет, єдина справжня домівка, яку я будь-коли мав, і мені дорогий у ній кожен камінчик. І працював я тут так, наче це все моє. А коли так викладаєшся на роботі, воно стає для тебе дорогим. Ви розумієте, про що я?
Вона розуміла його, і коли почула, яке йому дороге те, що для неї було найдорожчим у світі, в серці її піднялася тепла хвиля прихильності до нього.
— Отож я так зважив. Тата вашого не стало. Керрін іде в черниці, і залишаємось у Тарі тільки Сьюлін та я. Ну і, звісно, мені вже ніяк далі тут жити, якщо я не женюся з нею. Ви ж розумієте — люди почнуть усяке базікати...
— Але... але ж, Вілле, є ще Мелані й Ешлі...
Почувши ім’я Ешлі, він обернувся й подивився на Скарлет непроникним поглядом своїх блідуватих очей. Вона давно підозрювала, що Вілл усе знає про неї та Ешлі і все розуміє, хоча й не схвалює, і не осуджує її.
— Вони скоро виїздять.
— Виїздять? Куди? Тара ж для них така сама домівка, як і для тебе.
— Ні, для них це не домівка. Оце ж і гнітить весь час Ешлі. Тара для нього не домівка, і він відчуває, що не заробляє на своє прожиття. З нього дуже кепський фермер, і йому це ясно. Він силкується як може, Бог свідок, але він не вроджений для фермерства, і ви знаєте це незгірш за мене. Як він починає колоти дрова, то так і дивись, що цюкне собі по нозі. Та він навіть рівної борозни не годен провести, коли йде за плугом — ну чисто якби малий Бо держав чепіги в руках, а як списати все, чого він не знає про роботу на полі, то й цілої книжки було б замало. І він у цім не винен. Просто його виховувано для іншого. Оце ж йому й допікає, що він, дорослий чоловік, живе в Тарі на жіночій ласці й неспроможний навіть відшкодувати своє утримання.
— На ласці? Невже він коли-небудь казав...
— Ні, він ніколи й не натякнув на це. Ви ж знаєте Ешлі. Але я бачу. Минулої ночі, коли ми сиділи біля вашого тата, я сказав йому, що посватався до Сьюлін і що вона погодилася. І тоді Ешлі зауважив, що тепер у нього як тягар з душі звалився, бо він почуває себе в Тарі, мов приблудний пес, а що містер О’Гара помер, то йому з міс Мелані довелося б і далі тут лишатись, аби люди не стали базікати про мене й Сьюлін. І ще він тоді сказав, що думає вибратися з Тари й знайти собі десь роботу.
— Роботу? Яку роботу? Де?
— Яку саме — я не знаю, але він казав, що збирається переїхати на Північ. У нього в Нью-Йорку якийсь приятель-янкі, і той написав йому, що там можна влаштуватися в банку.
— Ой ні! — вихопилось у Скарлет з глибини душі, і на цей її
