Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл

— Може, це для всіх буде краще, коли він перебереться на Північ.

— Ні! Ні! Я так не думаю.

Мозок її почав гарячково працювати. Ешлі не може виїхати на Північ! Вона ж тоді вже ніколи його не побачить. Хоч вона й так місяцями його не бачила і жодного разу не розмовляла з ним наодинці після тієї вікопомної сцени в садку, не минало й дня, щоб вона не думала про нього й не раділа, що він має притулок під покрівлею її дому. Посилаючи Віллові гроші, вона щоразу тішилася, що цим полегшує життя Ешлі. Звичайно, фермер з нього ніякий. «Ешлі виховували для чогось кращого,— подумала вона не без гордощів.—.Він вроджений владарювати, жити у великому особняку, роз’їжджати породистими кіньми, читати поетичні книжки й наказувати неграм, що мають робити. То байдуже, що тепер уже нема особняків, коней і негрів, та й книжок майже не лишилося. Ешлі не для того виховували, щоб він ходив за плугом і тесав стовбурці на огорожу. Тож і не дивно, що він хоче вибратися з Тари».

Але вона не може допустити, щоб він виїхав за межі Джорджії. Коли треба, вона напосяде на Френка — нехай вижене свого прикажчика з крамниці й візьме на це місце Ешлі. Хоча ні: стояти за прилавком — так само не для Ешлі, як і ходити за плугом. Щоб Вілкс зробився крамарем! Та нізащо в світі! Для нього щось інше має знайтись... ось хоч би її тартак — чом би й ні, справді? На цю думку вона відчула таку полегкість, що аж усміхнулась. Тільки чи згодиться він прийняти цю її пропозицію? Чи, може, знову подумає, що це йому ласку роблять? Треба так усе залагодити, щоб йому здалося, наче він стає їй у пригоді. Вона звільнить Джонсона й поставить натомість Ешлі на старих тартак, а Г’ю заправлятиме на новому. Вона пояснить Ешлі, що Френк через слабке здоров’я й обтяженість крамницею не може їй підсобляти, а сама вона зараз у такому стані, що без сторонньої допомоги ніяк не обійтись.

Вона вже якось утовкмачила б Ешлі, що його поміч о цім порі їй просто необхідна. І дала б йому половину прибутків з тартака, аби тільки він узявся за це діло — вона на будь-що погодилася б, аби тільки мати його коло себе, бачити ясний усміх у нього на обличчі, вловлювати вряди-годи в його погляді проблиск приховуваного почуття до неї. Але — присягалась вона сама собі — ніколи-ніколи не стала б вона спонукати його на любовні слова, ніколи більше не спокушала б зректися цієї безглуздої честі, дорожчої йому за кохання. Треба буде якось делікатно дати Ешлі на здогад, що це вона твердо вирішила. Бо як ні, то він може відмовитись, боячись, щоб знову не повторилася між ними та прикра сцена.

— Я спробую знайти йому роботу в Атланті,— сказала вона.

— Ну, це вже ваша з ним справа,— промовив він і знов узяв соломинку до рота.— Н-но, Шерман! Тут, Скарлет, є ще одна річ, за яку я хочу попросити вас, перш ніж розповім вам про тата. Мені б не хотілося, щоб ви напалися на Сьюлін. Що вона зробила, того вже не відробить назад, і хоч би ви й наголо її остригли, а містера О’Гари цим не повернеш. Та й вона щиро думала, що так буде краще.

— Оце ж я й хотіла тебе спитати. Що там таке зі Сьюлін? Алекс загадково якось натякнув, що її треба було б відшмагати. Що вона такого накоїла?

— Люди й справді на неї страх сердиті. Кого я не перестрівав сьогодні у Джонсборо, кожен нахвалявся перерізати їй горло при першій нагоді. Але, маю надію, це у них минеться. Так ото дайте мені слово, що не нападетесь на неї. Я не хочу ніяких сварок сьогодні, коли містер О’Гара лежить неживий у вітальні.

«Він не хоче ніяких сварок!» — з обуренням подумала Скарлет. У нього такий тон, наче Тара вже його власність!

А тоді згадала про Джералда, що лежить неживий у вітальні, і раптом зайшлася гірким плачем аж до схлипу. Вілл обійняв її за плечі й лагідно пригорнув до себе, не промовивши ні слова.

Вони повільно їхали далі труською дорогою в усе густішому присмерку; голова Скарлет схилилася на плече Віллові, капелюшок зсунувся набік, а вона все думала про Джералда — але не про того, яким він зробився за останні два роки, старого й самозаглибленого, з поглядом, втупленим у двері в чеканні жінки, яка ніколи вже не ввійде. Скарлет пригадувала Джералда рухливим і енергійним, попри літній вік, з кучмою сивого волосся, пригадувала, який він був гостинний і веселий, як сипав грубуватими жартами, як гучно гупав ногами по всьому будинку. Вона пригадувала, як у дитинстві він їй здавався найчарівнішим у світі, цей заводіяцький татко, що садовив її на сідло перед собою й перемахував з нею через плоти, що міг, коли вона вередувала, перехилити її на коліні й дати доброго ляща, а потім і собі пустити сльозу, якщо вона плакала, і тицяв їй чвертаки, аби втихомирити. Пригадувала, як він повертався додому з Чарлстона й Атланти, маючи повні руки гостинців, які завше виявлялися ні до чого, пригадувала з усмішкою крізь сльози, як він над ранок вертався з Джонсборо в дні судових сесій п’яний у дим, перехоплювався верхи через огорожі, виспівуючи на весь голос «Хто носить зелене вбрання». І як на другий день соромився підвести очі на Еллен. Що ж, тепер він з Еллен уже навіки.

— Чому ти не написав мені, що він захворів? Я б усе кинула й приїхала...

— А він зовсім і не хворів, ані хвилиночки. Ось, голубко, візьміть мою хустинку, і я зараз вам усе розповім.

Вона висякалась у Віллову хустинку — з Атланти вона так поспішала, що навіть носовичка не взяла,— і знову прихилилася до його плеча. Який же він милий, цей Вілл. Завжди такий урівноважений.

— Отже, було це все так, Скарлет. Ви час від часу присилали нам гроші, і ми з Ешлі, значиться, сплатили податок, купили мула, насіння, і ще там усякого дріб’язку, ну, і кілька свиней та курей. Міс Меллі з курами дуже добре справується, вона в цьому майстриня. Порядна вона жінка, міс Меллі. Так ото як ми накупили всього для Тари, у