Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл

— Ой, облиште, ради Бога! — урвала його Скарлет, дратуючись, як завжди, коли він виставляв її за самозакохану дурочку, та й не хотілося їй, щоб Рет розводився про Ешлі та його честь.— А що по-друге ви хотіли сказати?

— Що?! Ви не даєте мені договорити, коли я тільки-но почав розкривати перед вами своє закохане, але зранене серце? Та нехай уже, а по-друге, я хотів сказати вам таке.— Глузливі вогники знову погасли в його очах, і лице потемніло й посерйознішало.— Я хочу, щоб ви щось зробили з цим конем. Він упертюх і губи в нього загрубли, мов залізо. Вам важко правити ним, правда? Так ось, якщо коня понесе, ви нізащо його не стримаєте. А якщо він скине вас у канаву, загине й ваше немовля, і ви самі. Вам треба дістати для нього важче вудило, а як ні, то дозвольте я заміню його на лагіднішого коня з чутливішими губами.

Вона підвела погляд на його чисто виголене обличчя, за яким нічого не можна було прочитати, і раптом усе її роздратування вгамувалося, як раніше зникло збентеження, коли вони заговорили про її вагітність. Він був такий добрий до неї хвилину тому, так уміло розвіяв її ніяковість, коли вона, здавалося, ось-ось мала провалитися крізь землю від сорому. А тепер виявив ще більшу добрість, подумавши про її коня. Хвиля вдячності затопила Скарлет, і з’явилася думка: чом він не завжди такий?

— Справді, мені з цим конем важкувато,— покірно погодилась вона.— Буває, потім у мене цілу ніч болять руки. Зробіть з ним, як вважаєте за краще.

Його очі зухвало зблиснули.

— Це звучить так мило, так по-жіночному, місіс Кеннеді. Зовсім не у вашій звичайній владній манері. Тож-бо досить лише взятися належним чином, і вас можна зігнути, мов лозину.

Вона спохмурніла й знову спалахнула гнівом.

— Або зараз же геть з брички, або я вас огрію батогом. Не розумію, чому я терплю таке ставлення, чому намагаюся бути з вами лагідною. У вас нема ніякої вихованості. Ніякої моральності. Ви просто справжній... Ну, забирайтеся! Я не жартую.

Але коли він уже скочив на землю, відв’язав свого коня від брички й стояв на присмерковій дорозі, іронічно дивлячись на неї, вона не витримала й собі осміхнулася до нього.

Це правда, він брутальний, підступний, перед ним не можна ні з чим розкриватись, і ніколи не вгадаєш, коли вкладений йому в руки тупий ніж перетвориться раптом на гострого меча. Та попри все це він підносить на дусі, як... ну, як вихилена потай чарочка бренді!

Скарлет-бо за ці останні місяці призвичаїлася до спиртного. Повертаючись смерком додому, змокла на дощі, втомлена, затерпла тілом від кількагодинного сидіння у бричці, вона лише одним гріла собі душу — думкою про пляшку бренді, сховану у нижній шухляді бюрка під замком, щоб не натрапила Мамка своїм препильним поглядом. Доктор Мід не попереджував Скарлет, що в її стані не можна прикладатись до чарки: він і уявити собі не міг, щоб пристойна жінка взагалі могла пити що-небудь, міцніше за виноградне вино. Та ще хіба келих шампанського на весіллі або скляночку гарячого пуншу від застуди. Звичайно, трапляються на світі нещасні жінки, які п’ють і вкривають вічною ганьбою своїх рідних,— як ото бувають жінки психічно хворі, або розведениці, або такі, що разом з міс Сюзен Б. Ентоні[10] вважають, ніби жінкам треба дати виборче право. Але хоч як критично лікар ставився до поведінки Скарлет, він і не підозрював, що вона зазирає до чарки.

А Скарлет виявила, що ковток-другий чистого бренді перед вечерею вельми підбадьорює, ну а щоб перебити запах, можна пожувати зернятко кави або сполоснути рота одеколоном. І чого це люди такі нетерпимі до питущих жінок, коли чоловікам можна й пити, й упиватися? Часом, коли поруч у ліжку Френк незворушно собі хріп, а її ніяк не брав сон і вона все крутилася з боку на бік, страхаючись бідності та янкі, сповнена туги за Тарою і жаги до Ешлі, їй здавалося, що тільки бренді й рятує її. А коли приємне, таке знайоме тепло розливалось по жилах, клопоти починали розвіюватись. Після трьох чарочок вона вже могла сказати собі: «Подумаю про це завтра, тоді легше буде дати всьому раду».

Проте бували ночі, коли навіть бренді не тамувало болю в її серці, куди дужчого, аніж страх перед можливою втратою тартаків — болю від розлуки з рідною Тарою. В Атланті з цим міським галасом, новими будівлями, незнайомими обличчями, вузькими вуличками, де толочились коні, повози й метушливі юрми,— у цій Атланті Скарлет іноді просто задихалася. Вона любила це місто, але... але несила була забути мирний супокій і сільську тишу Тари, червоні поля й темні сосни навколо будинку. Аби тільки знов опинитися в Тарі, хоч би й як там тяжко жилося! І бути коло Ешлі, щоб лишень бачити його, чути його голос, набиратися сили з його кохання! Кожен лист Мелані з повідомленням, що в них усе гаразд, кожна коротенька записка Вілла про те, як вони орють землю, сіють і вирощують бавовник, наново сповнювали її тугою за домівкою.

«Поїду додому в червні. Тут я вже нічого не зможу робити. Поїду додому на кілька місяців»,— думала вона, і серце у неї заходилося з радощів. Вона й справді поїхала додому в червні, але не зовсім так, як їй хотілося б, бо на початку місяця Вілл прислав звістку, що помер Джералд.

Розділ XXXIX

Поїзд прибув з великим запізненням, і коли Скарлет зійшла в Джонсборо, сині червневі сутінки огорнули вже все навкруги. У вікнах нечисленних уцілілих житлових будинків та крамниць містечка блимало жовте світло ламп. На головній вулиці місцями видніли широкі пройми поміж будівлями — там, де оселі згоріли чи були зруйновані снарядами. На Скарлет дивилися мовчазні насумрені руйновища з пробитими дахами й напіврозваленими стінами. Біля дерев’яного дашка над Буллардовою крамницею стояло кілька припнутих коней та мулів. Закурена червона вулиця була порожня й без жодних ознак життя, і тільки п’яницькі вигуки та сміх із шинку ген оддалік порушували навколишню присмеркову тишу.

Пристанційної споруди так і не відбудували після того, як вона згоріла під час війни,— замість неї стояла тільки дерев’яна шопа, відкрита всім вітрам. Скарлет увійшла під те накриття і сіла на порожню діжку, що їх кілька явно задля цього