Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл

— Це я не захищала?! — Скарлет допік до живого його докір.— Хіба ж я не сказала їм, що ти — член нашої родини?

— А це ніякий не захист. Ви просто сказали те, що є,— мовив Пітер.— Міс Скарлет, вам не треба мати ніяко’ діла з ними. Ані одна леді з янкі не зв’язується. Та міс Туп навіть свої підошви не хотіла б витерти об цих голодранців! І її зовсім не втішить, коли вона почує, що вони казали про мене.

Пітерів докір дошкулив Скарлет більше, ніж усе, що могли закинути їй Френк, тітонька Туп і сусіди: його слова дуже боляче її вразили, і вона ладна була схопити старого за плечі й так трусонути, щоб аж голова в нього заходила ходором. Те, що Пітер сказав, було правдою, але ж прикро чути правду від негра, та ще й домашнього. Підупасти в очах власного челядника — це найгірше приниження для південця.

— Ваш старий пес! — усе бурчав Пітер.— Гадаю, міс Туп після цього не дозволить, щоби я возив вас. Ні, мем.

— Тітонька Туп дозволить, щоб ти возив мене, як і раніше, тож облиш ці свої балачки,— суворо мовила Скарлет.

— І в мене страх як болить спина,— похмуро застеріг Пітер.— Оце зараз спина так болить, що я насилу й сиджу. Коли мене так скрутило, моя міс не дозволить, щоби я був за возія... Міс Скарлет, це вам нічо’ доброго не дасть, як ви будете отак водитися з янкі та білими голодранцями, бо ж навіть ваші близькі вас осудять.

Старий влучив як у яблучко, і Скарлет, хоч і кипіла від люті, примовкла. І справді, переможці були схвальної думки про неї та її родину, а сусіди — ні. Вона знала все, що говорили про неї у місті. А тепер ось і Пітер висловив уголос свій осуд,— він навіть не хоче, щоб його бачено разом з нею. Це вже була остання крапля.

Досі Скарлет ставилася до громадської думки байдуже, а то й трохи зневажливо. Але Пітерові слова збудили обурення в її грудях, спонукали стати в оборонну позу й раптом викликали відразу до сусідів — таку саму яку вона відчувала до янкі.

«Чого їх обходить, що я роблю? — розмірковувала Скарлет.— Вони гадають, що мені велика радість — спілкувати ся з янкі й надсаджуватись, як остання чорнючка. Мені й так тяжко, а через них ще тяжче. Але чхала я на те, що вони про мене думають. Я не дозволю собі цим перейматись. Принаймні тепер. А колись... колись...»

О, колись! Коли вона нарешті відчує під ногами твердий грунт, як давніше було, тоді вона сяде, згорне руки й покаже себе справжньою дамою, такою, як була Еллен. Тоді вона зможе стати безпорадною та беззахисною, як і годиться дамі, й усі тоді схвально думатимуть про неї. О, якою благородною вона тоді стане, коли знов заведуться в неї гроші! Тоді вона дозволить собі бути доброю і зичливою, як була Еллен, і вважатиме на інших людей та на добрі манери. Її не шпигатиме страх удень і вночі, і життя попливе собі неквапним рівним плином. У неї буде вдосталь часу на забави з дітьми й на перевірку їхніх завдань. В теплі передвечірні години до неї в гості з’їжджатимуться дами, і під шурхіт нижніх спідниць із тафти та розмірене потріскування віял з пальмового листя їм подаватимуть чай та смачненькі сандвічі й тістечка, і вони цілі години невимушено собі балакатимуть. І вона буде така ласкава до всіх нещасних — заноситиме кошики з їжею злидарям, суп і желе недужим, возитиме у своїй розкішній кареті на прогулянку менш заможних приятельок. Вона буде такою дамою, якою і повинна бути справжня південка, якою її мати була. І тоді кожен любитиме її, як любили Еллен, і казатиме, яка вона самовіддана, і називатимуть її «щедрою душею».

Втіху, яку давали їй ці думки про майбутнє, не затьмарювало усвідомлення того, що вона зовсім не збирається бути насправді самовідданою, доброчинною чи зичливою. Все, чого вона прагнула — це здаватися такою в людських очах. Проте плетиво її думок було занадто хаотичне, занадто примітивне, щоб уловити невеличку різницю між «бути» й «здаватися». Її задовольнили думки про те, що колись, розжившись на гроші, вона дістане загальне схвалення.

Колись! Але не тепер. Не тепер, дарма що про неї стільки всякого патякають. Тепер їй ще не пора поводитись, як справжній дамі.

Пітер таки домігся, чого хотів. Тітонька Туп, своїм звичаєм, розхвилювалася аж до млості, а спина в Пітера за ніч так розболілася, що він уже більш ні разу не виїздив зі Скарлет у ролі кучера. Скарлет довелося роз’їжджати самій, і мозолі, що вже почали сходити у неї з долонь, наросли знову.

*

Так минули весняні місяці, коли на зміну холодним квітневим дощам прийшла цілюща теплінь зеленого травня. Тиждень за тижнем заповнювали робота та всілякі клопоти, через вагітність Скарлет легко втомлювалась, тим часом як давні знайомі ставилися до неї все холодніше, а домашні — щодалі турботливіше, доводячи її до нестями своїм опікунством та цілковитим нерозумінням того, чому вона рветься до роботи. У ці дні неспокою і борінь з-поміж усіх навколишніх тільки один знайшовся такий, що розумів її, що перед ним вона могла звіритись, і це був не хто, як Рет Батлер. Дивно було, що саме він таким виявився — він, несталий, як живе срібло, і розбещений, як демон із потойбіччя. Він співчував їй, коли якраз співчуття вона найдужче потребувала, але ні в кого його не знаходила і менш за все сподівалася знайти у Батлера.

Він часто вибирався з міста у свої таємничі подорожі до Нового Орлеана — з якою метою, він ніколи не пояснював, хоч вона, відчуваючи глухі ревнощі, була певна, що це має відношення до жінки, однієї чи й кількох. Однак після того, як дядько Пітер відмовився її возити, Рет чимдалі надовше залишався в Атланті.

У місті він час переважно збавляв на картярські ігри в кімнатах над салуном «Модне дівча» або в барі у