Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл

Скарлет радше відчула, ніж побачила, як чорне підборіддя тремтить від ображеної гордості, і сліпа лють затопила її. Вона з холодною зневагою слухала, як ці жінки ганили конфедератську армію, узивали всіляко Джефа Девіса, закидали південцям, що вони мордують і вбивають своїх рабів. Якби це йшлося про її особисту чесноту й гідність, то в ім’я власної вигоди вона б витерпіла всі ці образи. Але вислуховувати їхнє безглузде патякання про відданого старого негра було їй понад силу, вона ледве стримувала себе, щоб не вибухнути, як порох від запаленого сірника. На мить погляд її зупинився на великому пістолеті за поясом у Пітера, і рука в неї вже засвербіла. Перестріляти б їх усіх, цих нахабних, хамлуватих завойовників! Проте вона тільки зціпила зуби — так, аж заходили жовна,— і нагадала собі, що не настав ще час, коли можна буде сказати янкі, якої вона про них думки. Колись — о, колись вона скаже їм! Але ще не зараз.

— Дядько Пітер — член нашої родини,— тільки й мовила вона тремтячим голосом.— На все краще. Їдьмо, Пітере!

Старий негр так рвучко огрів коня батогом, що той наполохано шарпнувся з місця, і бричка зразу підстрибом покотилася вперед, а Скарлет ще встигла почути ззаду здивований голос жінки з Мену:

— Її родини? То вона хотіла сказати, що він родич? Але ж він такий чорний!

«А прокляття їм на голови! Та їх усіх треба на порох стерти! Ось хай-но тільки в мене набереться досить грошей — я їм просто в обличчя плюну! Я...»

Вона глянула на Пітера й побачила, як носом його спливає сльоза. Вмить її охопила хвиля ніжності і гіркоти за ображену гідність старого, аж у неї самої защеміло в очах. Це ж було все одно, якби хтось бездумно-брутально поставився до дитини. Жінки ці образили дядька Пітера — того Пітера, що пройшов усю мексиканську війну разом зі старим полковником Гамільтоном, Пітера, на руках у якого господар і помер, який виховував Меллі й Чарлза і доглядав безпорадну й нетямку Дріботуп, «беріг» її, коли вона втікала з міста, а після капітуляції «добув» для неї коня і привіз її з Мейкона через увесь сплюндрований війною край назад. І вони ще кажуть, що неграм не можна довіряти!

— Пітере, мені соромно, що ти плачеш,— сказала Скарлет уривчастим голосом, кладучи руку на його кощаве плече.— Пощо ти так цим переймаєшся? Вони ж кляті янкі, та й годі!

— Але вони говорили при мені, немов я худобина й нічо’ не розумію. Немов я африкан і не тямлю, що вони кажуть,— відповів Пітер, гучно шморгнувши носом.— І вони обізвали мене чорнюком, коли я зроду від жодно’ білого не чув цього слова, і ще старим вашим псом, і ще ніби неграм не можна довіряти! Це мені — не можна довіряти! Таж коли старий полковник помирав, він мені ось як сказав: «Ти, Пітере, доглянь моїх дітей. І подбай за молоденькою міс Туп,— так він сказав,— бо ж у неї розуму, як у пташки». І хіба я не дбав за неї всі ці літа?..

— Ніхто не міг би краще її доглянути, хіба сам архангел Гавриїл,— заспокійливо мовила Скарлет.— Без тебе я не знаю, як би ми й вижили.

— Атож, мем, красно дякую, мем. Я це знаю, і ви це знаєте, але вони, янкі, не знають і не хочуть знати І чого вони встряють у наші діла, міс Скарлет? Вони ж не розуміють нас, конфед’ратів.

Скарлет нічого на це не відказала, бо все ніяк не могла вгамувати той гнів, що його не зважилася вихлюпнути в обличчя жінкам-янкі. Так вони і їхали мовчки додому. Пітер перестав шморгати носом, зате його нижня губа відкопилилася як ніколи. Тепер, коли перше почуття образи пригасло, в ньому почало наростати обурення.

А Скарлет думала: ну ж із біса дивні люди ці янкі! Тим жінкам здається, що як дядько Пітер чорний, то в нього нема вух, аби чути, і нема почуттів, які так само легко вразити, як і їхні почуття. Вони не розуміють, що до негрів треба ставитись лагідно, мов до дітей, треба напучувати їх, підхвалювати, легенько шпетити. Вони не розуміють негрів і стосунків їхніх з колишніми власниками. А вони ж воювали, щоб їх звільнити. А звільнивши, не хочуть мати з ними нічого спільного, ото тільки що нацьковують на білих південців, аби тримати Південь у страху. Вони не люблять негрів, не довіряють їм, не розуміють їх, але ж безнастанно кричать, що це південці не вміють обходитися з ними.

Не довіряти неграм! Та Скарлет довіряла їм куди більше, ніж багатьом білим, і вже запевно більше, ніж будь-якому янкі. Адже негри такі вірні, такі саможертовні, такі віддані, що цього з них ніякою скрутою не виб’єш і ні за які гроші їх не перекупиш. Вона згадала ту жменьку вірних їм челядників, що лишилися в Тарі перед навалою янкі, хоч любісінько могли втекти або пристати до війська північан, де мали б дозвільне життя. Але вони лишилися. Згадала Ділсі, яка поруч з нею збирала бавовну на полі, Порка, який, ризикуючи життям, нишпорив по околишніх курниках, щоб у домі мали що їсти. Мамку, яка приїхала з нею до Атланти, аби вберегти її від хибного кроку. Згадала сусідських слуг, що лишились вірними своїм господарям і оберігали жіноцтво в домі, поки чоловіки воювали на фронті, разом з господарями терпіли всі злигодні війни, доглядали поранених, ховали померлих, втішали осиротілих, працювали, жебрали, крали, щоб на столі завжди були харчі. І навіть тепер, хоч Бюро звільненців обіцяло їм золоті гори, вони зосталися зі своїми білими панами і працювали куди тяжче, аніж у часи рабства. Але янкі не розуміють цього й ніколи не зрозуміють.

— А все ж вони дали тобі волю,— сказала вона вголос.

— Ні, мем. Вони не дали мені волі. Я й не хотів би, щоби мені давали волю такі голодранці,— обурено відказав Пітер.— Я однак належу до міс Туп, і коли я помру, вона поховає мене на родинному кладовищі Гамільтонів, бо там моє місце... І вона ще й як розхвилюється, коли я скажу їй, як ви дозволили цим жінкам-янкі збиткуватися наді мною.

— Я нічого такого їм не дозволяла! — вражено вигукнула Скарлет.

— А таки дозволили, міс Скарлет,— сказав Пітер, ще дужче