Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл
— Не треба мені саквояжників. Вони такі, що цуплять усе на світі, крім хіба розпеченого заліза. Якби вони були чесні люди, то сиділи б у своїх краях, а не принеслися сюди здирати з нас шкуру. Мені треба порядну людину з порядної родини, щоб була кмітлива, чесна, енергійна і...
— Не багато ж ви хочете. Але такої не знайдете за вашу ціну. Всі такі, як оце ви сказали, окрім уже зовсім немічних, давно познаходили для себе роботу. Може, вони й не дуже в ній справні, але зводять якось кінці з кінцями. І вони самі господарі в тому ділі, а не якась там жінка.
— Щось у чоловіків не вельми багато тями, коли приглянутись.
— Може, й справді, та гордощів їм не бракує,— спокійно відповів Томмі.
— Гордощі! Гордощі смакують чудово, надто коли шкоринка хрумка і добре присмачена,— терпко зауважила Скарлет.
Томмі й Рене засміялися, дещо силувано, і Скарлет видалося, наче вони обидва одностайні у несхваленні її поведінки. А Томмі таки має рацію, подумала вона, перебираючи в пам’яті чоловіків, до яких уже зверталася або збиралася звернутись. Усі вони мали якусь роботу, хоч яка вона там була, і працювали тяжко, так тяжко, як їм і не снилося до війни. Можливо, вони не робили того, що хотіли б, чи того, що легше, або того, до чого їх готували змалку, але щось таки робили. Часи були надто скрутні, щоб перебирати. І якщо вони й журилися за несправдженими надіями, тужили за колишнім життєвим укладом, то нікому з цим не звірялися. Вони вели нову війну, важчу, аніж та попередня. І їм знов уже було до всього діло, вони знов любили життя, любили так само ревно, й запально, й пристрасно, як і до війни, що розтяла його навпіл.
— Скарлет,— знічено почав Томмі,— мені страшенно прикро звертатися до вас із проханням після того, як я «пришивав» вам щось, але таки звернуся. Може, це вам якраз і стане в пригоді. Мій шуряк, Г’ю Елсінг, взявся за продаж дров, але йому не дуже з цим ведеться. Усі, крім янкі, самі собі збирають хмиз та дрова. І, я знаю, Елсінгам зараз дуже сутужно. Я... я роблю, що можу, але ж у мене Фенні на руках, та ще й матері й двом сестрам-удовам у Спарті треба допомагати. Г’ю — порядний хлопець, а ви саме порядного й хочете, і з доброї родини, як ви знаєте, і чесний.
— Але... мабуть, Г’ю не дуже спритний, коли нічого в нього не виходить з тими дровами.
Томмі стенув плечима.
— Надміру ви гостро на все дивитесь, Скарлет,— зауважив він.— А проте поміркуйте про Г’ю. Хтозна, може, вам зрештою доведеться й гіршого взяти. Гадаю, чесність його й добра воля переважать те, що він не надто спритний.
Скарлет промовчала, аби не сказати чогось образливого. Вона-бо вважала, що як хто незарадний, то навряд чи якісь позитивні риси можуть компенсувати цю ваду.
Одначе, безуспішно об’їздивши все місто й відкинувши пропозиції кількох нав’язливих саквояжників, вона таки пристала на пораду Томмі й звернулася до Г’ю Елсінга, На війні він був сміливий і тямущий офіцер, але виглядало на те, що два тяжкі поранення й чотири роки участі в бойових операціях вичерпали всю його тямущість, і перед труднощами мирного життя він постав безпорадним, наче дитина. Коли він розвозив дрова по місту, в очах у нього був такий вираз, як у вигнаного з дому пса, і взагалі він анітрохи не нагадував чоловіка того типу, якого хотіла знайти Скарлет.
«Він просто недотепа,— думала вона.— Він зовсім не розуміється на тому, як вести справи, і, боюся, навіть не знає, скільки буде два плюс два. І я не певна, чи будь-коли це знатиме. Але він бодай чесний і не обкрадатиме мене».
Скарлет і сама в ці дні не могла похвалитися чесністю, та що менше вона цінувала її в собі, то більше починала цінувати в інших.
«Шкода, що Джонні Геллегер зв’язаний цим будівництвом з Томмі Велберном,— подумала вона.— От він саме той, кого мені треба. Твердий, як кремінь, і верткий, як змій. Але він був би чесний, якби я відповідно йому заплатила. Я розумію його, а він мене, і ми з ним знайшли б спільну мову. Може, мені вдасться домовити його, коли вони скінчать готель, а доти доведеться терпіти Г’ю і цього Джонсона. Якщо я поставлю Г’ю на новий тартак, а Джонсона залишу на старому, то зможу не виїжджати з міста й стежити за торгівлею, а вони хай пиляють дошки й доправляють їх покупцям. Поки я не домовлю Джонні, муситиму терпіти Джонсонові крадіжки, якщо я весь час сидітиму в місті. Якби ж він не був крадієм! Гадаю, треба буде збудувати лісовий склад на половині тієї ділянки, що дісталася мені від Чарлза. А якби не зчиняв такого крику Френк, то й поставити на другій половині салун! Але хай собі він як хоче, а я таки поставлю його, коли спроможуся на гроші. Якби ж Френк не був такий уже делікатний! О Господи, і треба було мені саме зараз заводити дитину! Скоро я вже так розбухну, що й на люди не потикайся. О Господи, якби не ця дитина! І ще, Господи, якби ці кляті янкі дали мені спокій! Якби...»
Якби! Якби! Якби! В житті так багато цих «якби», що ніколи ні в чому не можеш мати певності й не відчуваєш себе у безпеці, повсякчас тебе обсідає страх усе втратити й опинитись перед обличчям голоду й холоду. Звичайно, Френк тепер трохи більше заробляє грошей, але він часто застуджується і, бува, цілі дні лежить у ліжку. Що, як він взагалі зляже? Ні, на Френка не дуже можна розраховувати. Ні на кого й ні на що не може вона розраховувати:, тільки на саму себе. А що вона може заробити — це така жалюгідна мізерія! І що вона робила б, якби прийшли янкі й усе в неї забрали? Якби! Якби! Якби!
Половина її місячних прибутків ішла Віллові до Тари:, частина
