Українська література » Сучасна проза » Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл

Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл

Читаємо онлайн Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл
у них стали Бюро звільненців і саквояжники, які так їх настренчували: «Ви нічим не гірші за всякого білого, тож і поводьтеся так само, як білі. Ось дадуть вам виборчі бюлетені, ви проголосуєте за республіканців, і відразу дістанете маєтність білих людей. Можете вважати, що вона вже ваша. Беріть її собі, якщо маєте таку нагоду».

Для них, збитих з пантелику цими балачками, свобода перетворилася на нескінченний пікнік, на гулянку день у день, на карнавал байдикування, крадіжок та розбещеності. Сільські негри потяглися до міст, і на селі не стало кому працювати на полі. Вони переповнили Атланту й далі прибували сотнями, зледачілі й небезпечні для всіх через ті нові погляди, якими задурманювано їм голови. Тулились вони у великій тисняві в убогих халупах, серед них почали ширитись епідемії віспи, тифу й туберкульозу. Звикнувши у своєму попередньому стані, що про недужих дбають їхні господині, вони ані самі себе не вміли глядіти, ані своїх близьких лікувати. Покладаючись давніше на те, що про їхніх старих та дітей потурбуються господарі, вони й тепер полишали без догляду тих, хто не міг сам себе обходити. А Бюро звільненців було заклопотане тільки політикою і гадки не мало перебрати на себе ту відповідальність, яка раніше лежала на власниках плантацій.

Бездоглядні негритянські діти гасали по місту, мов наполохані звірята, аж поки хтось із білих з ласки своєї забирав котрогось до себе на кухню. Старі негри з плантацій, покинуті своїми дітьми напризволяще, розгублені й приголомшені міським шарварком, сиділи край хідників і волали до білих дам: «Панусю, будьте ласкаві, мем, напишіть моєму панові в округу Фейєт, що я ось тутечки. Він приїде й забере старого негра ’дому. Годі з мене цеї волі, хай Бог милує!»

Бюро звільненців, захлинаючись від навали негрів до міста, занадто пізно спохопилося, що накоїло, і спробувало умовляти їх, аби верталися до своїх колишніх власників. Неграм казали, що тепер вони можуть працювати там, як вільнонаймані, уклавши з хазяями писаний контракт, де буде визначено їхній денний заробіток. Старші негри охоче їхали назад на плантації, ще дужче обтяжуючи зубожілих плантаторів, у яких не ставало духу вигнати їх, але молодші залишалися в Атланті. Вони не хотіли ніякої праці, де б то не було. Пощо працювати, коли й так можна мати наїдок?

Уперше в житті негри дістали вільний доступ до горілки. За часів рабства вони куштували її тільки на Різдво, коли кожен одержував від господаря разом з подарунком і «келишок». Тепер же не лише представники Бюро звільненців та саквояжники розпалювали негрів, а й горілка, отож прояви насильства були неминучі. У небезпеці опинились і життя, і власність білих південців, які, не захищені законом, перебували в постійному страху. П’яні негри чіплялися на вулиці до чоловіків, уночі підпалювали будинки й клуні, серед білого дня крали коней, корів і курей — одне слово, чинилися всілякі злочини, але мало кого з провинних притягувано до суду.

Проте найбільша небезпека й безчестя загрожували білим жінкам, багато з яких унаслідок війни залишилося без чоловічої опіки, надто ж тим, що жили у передмістях та над відлюдними шляхами. Численні напади на жінок і повсякчасний страх за своїх дружин та дочок проймали холодною люттю білих південців і зрештою спричинилися до утворення ку-клукс-клану. Проти цієї нічної організації зняли голосний крик газети Півночі, навіть не спробувавши з’ясувати трагічних обставин, що зумовили її появу. Північани вимагали вистежити й повісити всіх членів ку-клукс-клану, які насмілилися самосудом вершити розправу, але ж при цьому не бралося до уваги, що саме окупаційний режим янкі скасував нормальне судочинство на Півдні.

Разюче це було видовище, коли половина нації силою багнетів намагалася нав’язати другій половині верховенство негрів, батьки й діди яких ще недавно сиділи в африканських джунглях. Їм збиралися надати право голосу, а в більшості їхніх колишніх власників його мали відібрати. Щоб утримати Південь у покорі, єдиний шлях був — позбавити біле населення виборчих та громадських прав. Більшість із тих, хто воював на боці Конфедерації, хто обіймав у той час якусь посаду, хто допомагав Справі Півдня або співчував їй,— втрачала право голосу, позбавлялася змоги обирати місцевих урядовців і повністю опинялася під владою чужинецького апарату. Чимало чоловіків, тверезо зваживши слова й приклад генерала Лі, готові були присягнути на вірність, аби стати знову повноправними громадянами й забути минуле. Але такої можливості вони не одержали. Інші ж, хто одержав таку можливість, рішуче відкидали її, не допускаючи й думки присягати на вірність урядові, який зумисне піддає їх жорстокостям та приниженням.

Скарлет так часто чула ці слова, що вони аж дратували вже її: «Та я б одразу після капітуляції присягнув їм на вірність, якби вони повелися пристойно. Я згоден стати громадянином Штатів, але, Бог свідок, я не хочу, щоб мене до цього приневолювали через цю їхню Реконструкцію!»

У ці тривожні дні й ночі Скарлет мучили страхи. Постійно остерігаючись розбишацьких негрів та солдатів-янкі, вона ні на хвилину, навіть уві сні, не забувала, що в неї все можуть конфіскувати, і боялася, що настануть часи ще гірші. Тож і не дивно було, коли, пригнічена безсиллям і своїм власним, і своїх друзів, і всього Півдня, вона в ці дні раз по раз пригадувала запальні слова Тоні Фонтейна: «їй-бо, Скарлет, з цим не можна змиритись! І ми не змиримося!»

*

Незважаючи на війну, пожежі та Реконструкцію, Атланта знову переживала піднесення. Багато в чому вона нагадувала гамірне молоде місто перших днів Конфедерації. Ото тільки солдати на вулицях носили не ту форму, гроші були в руках не тих людей і негри байдикували, тоді як їхні власники борсалися в труднощах і жили надголодь.

На перший погляд місто видавалося квітучим: воно швидко підводилося з руїн, у ньому панували гамір і метушня, хоч насправді скрізь крилися злидні й страх. Виглядало на те, що Атланта, незалежно від обставин, завжди залишатиметься метушливою. Саванна, Чарлстон, Огаста, Річмонд, Новий Орлеан — ці міста ніколи не визнаватимуть метушні. Це тільки люди невиховані та янкізовані метушаться. Але якраз у цей період в Атланті більше ніж коли було повно невихованої та янкізованої публіки. «Новоприбульці» юрмилися на всіх перехрестях, на людних вулицях з ранку до вечора стояв шум і гам. Яскраво пофарбовані карети офіцерських дружин та скоробагатьків-саквояжників прискали багнюкою на розгойдані брички місцевих городян, а претензійні нові будинки багатих зайд втискалися межи статечними особняками старожилів.

Війна остаточно запевнила важливість Атланти для Півдня, і глухе доти провінційне містечко стало повсюдно відомим. Залізниця, за

Відгуки про книгу Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: