Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл
Тієї буряної ночі, коли почувся настійливий стукіт дверного молотка, вона зупинилася на верхній площадинці сходів, щільніше закутуючись у халат, і встигла помітити внизу в холі засмагле похмуре обличчя Тоні, перше ніж той нахилився вперед і загасив свічку у Френковій руці. Тоді вона збігла в темряві вниз, схопила Тоні за мокру холодну руку й почула його шепіт:
— За мною женуться... Я тікаю до Техасу... Мій кінь ледь не падає... Я зголоднів до смерті. Ешлі сказав, що ви... Не світіть свічки! А то ще розбудите чорнюків... Я не хочу, щоб ви мали через мене клопіт.
На кухні, коли позачиняли всі віконниці й поопускали штори, він дозволив засвітити світло і в коротких рвучких словах виклав Френкові свою історію, поки Скарлет готувала йому їсти.
Тоні був без плаща й змок до нитки. Капелюха він ге ж не мав, і чорне волосся поприлипало до маленького черепа. Але властива братам Фонтейнам жвавість — через неї Скарлет у ту ніч аж морозом обсипало — горіла в його рухливих очицях, коли він одним духом вихилив чарку горілки, яку вона йому поставила. Скарлет лише дякувала Богові, що тітонька Дріботуп мирно спить собі нагорі: побачивши Тоні в такому вигляді, вона б неодмінно зімліла.
— На одного чортового бай... на одного пристібая стало менше,— сказав Тоні, простягаючи чарку, щоб йому налили ще.— Я гнав чвалом, бо заплачу шкурою, якщо не заберуся відси якнайшвидше, але я ні за чим не шкодую, їй-бо, ні! Спробую дістатися до Техасу й там занишкнути. Зі мною в Джонсборо був Ешлі, і він сказав, щоб я заїхав до вас. Мені, Френку, треба іншого коня й трохи грошей. Мій кінь ледь живий, він гнав сюди щодуху, а я, дурень, вирвався з дому сьогодні, як той бевзь, без плаща, без капелюха й без гроша в кишені. Хоча й не дуже тих грошей у нас там.
Він засміявся й пожадливо допавсь до холодного кукурудзяного коржа й холодної салати з гички ріпи у білих пластівцях застиглого жиру.
— Візьмеш мого коня,— спокійно сказав Френк.— При мені тільки десять доларів, але якщо ти зможеш почекати до ранку...
— Де в біса я можу чекати! — запально й навіть весело вигукнув Тоні.— Вони ж, мабуть, женуться за мною по п’ятах! Я не дуже їх випередив. Якби Ешлі не витяг мене відти й не посадив на коня, я б там так і застряв, як дурень, і досі вже був би в зашморгу. Молодчага він, Ешлі.
Отож Ешлі теж заплутаний у цю не знати яку страхітливу пригоду. Скарлет піднесла руку до шиї і відчула, як похололо у неї тіло. Що, коли янкі вже схопили Ешлі? І чого Френк тягне, ніяк не спитає, що ж таке там сталося? Чому сприймає це так спокійно, немов щось буденне? Вона насилу спромоглася заговорити:
— А що...— почала вона.— Кого...
— Та того, що був у твого батька управителем... Щоб його чорти забрали... Джонаса Вілкерсона.
— То його... Він мертвий?
— На Бога, Скарлет О’Гаро! — вражено вигукнув Тоні.— Та невже ти гадаєш, що як я надумав когось порішити, то тільки подряпаю його тупим боком ножа? Ні, присяйбі, я всі кишки йому випустив.
— І чудово,— незворушно зауважив Френк.— Я завжди його недолюблював.
Скарлет зиркнула на чоловіка. Це був зовсім не той добре їй знаний потульний Френк, який мав звичай нервово посмикувати борідку і якого так легко було поштуркувати. У вигляді його з’явилися рішучість та спокій, і він не розкидався зайвими словами. Він тримався, як і личить чоловікові, і Тоні теж, і вся ця халепа з убивством була чоловічою справою, до якої жінкам нема чого встрявати.
— А Ешлі... Чи він...
— Ні. Він сам хотів його вбити, та я заявив, що це моє право, бо Селлі — моя братова, і він врешті погодився. Він разом зі мною поїхав до Джонсборо, на той випадок, якби Вілкерсон брав гору. Але я не думаю, щоб Ешлі мав якийсь клопіт через цю історію. Сподіваюся, що ні. А у вас нема трохи джему до коржа?
— Я зараз заверещу, коли ти не розкажеш мені все, як є!
— Ось почекай, поки я дремену, а тоді верещи собі, як на пупа. Я тобі розкажу, коли Френк запрягатиме коня. Цей клятий... Вілкерсон і без того досить уже накапостив. Тебе він мало не добив податками, ти знаєш. Але це тільки одна з його підлот. А найгірше, що він підбурював чорнюків. Хто б мені сказав, що надійде день, коли я чорнюків зненавиджу! Чортові чорні душі, вони ж беруть на віру кожне слово цих пройдисвітів і забувають усе те добре, що ми їм робили. Тепер янкі заміряються дати чорнюкам право голосу. А нас позбавили цього права. Таж після того, як виключено всіх, хто воював у конфедератській армії, на всю округу набереться хіба жменька демократів, яким дозволено голосувати. А якщо вони дадуть неграм право голосу, нам капець. Хай йому чорт, але ж цей штат наш! Він нам належить, а не янкі! Їй-бо, Скарлет, із цим не можна змиритись! І ми не змиримося! Ми щось таки зробимо, хоч би й знову дійшло до війни. Бо ж скоро у нас будуть чорнюки в суді, чорнюки в парламенті — ці чорні мавпи з джунглів...
— Ради Бога, та розкажи, що саме сталося?
— Дай мені ще шматок коржа, поки не загорнула. Так ото стали поговорювати, що Вілкерсон занадто вже розпатякався про рівноправність чорнюків. Атож, він товкмачив це чорнюкам день і ніч. У нього вистачило нахаб...— Тоні аж похлинувся слиною — ...заявити чорнюкам, що вони мають право... на білих жінок.
— Та що ти, Тоні!
— Їй-бо правда! Воно й не дивно, що ти поблідла. Але ж, хай йому біс, Скарлет, невже ти про це не чула? Вони ж і в Атланті те саме чорнюкам верзуть.
— Ні, я... я не чула.
— Значить, Френк приховав це від тебе. Отож ми врешті вирішили вночі навідати добродія
