Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл
Однак навіть це не звільнило Скарлет від страху, що охопив її після тієї ночі, коли Тоні постукав до них у двері,— страху ще більшого, ніж той, що проймав її дрожем під час облоги й гарматних обстрілів міста, ще моторошнішого, ніж перед солдатами Шермана в останні дні війни. Враження було таке, ніби відвідини Тоні тієї грозової ночі зірвали полуду в неї з очей і вона в усій повноті побачила, яке ж непевне її життя.
Розглядаючись навколо в цю холодну весну 1866 року, Скарлет усвідомила, що чекає на неї і на весь Південь. Вона може снувати собі плани й проекти, може працювати тяжче, ніж колись працювали її раби, може успішно здолати всі труднощі, може напружитись і розв’язати ті проблеми, з якими їй ніколи раніше не доводилося стикатись. Але попри всю її надсадну працю, самопожертву й винахідливість, тієї малості, на яку вона стягнеться такою дорогою ціною, її будь-якої хвилини можуть позбавити. І коли таке станеться, вона ніяким законним чином не доможеться відшкодування, їй нікуди звернутись, крім як до тих самих військових трибуналів, що про них з такою гіркотою згадував Тоні, до тих неправедних судів, швидких тільки на розправу. У ці дні лише негри мали права, у тім числі й на відшкодування. Янкі поставили Південь на коліна й збиралися утримувати його в такому стані. Неначе рукою лихочинця-велетня все в цьому краю було перевернуто догори дном, і той, хто раніше тут господарював, зробився безправнішим навіть за своїх колишніх рабів.
У Джорджії повсюди стояли янківські залоги, і особливо багато солдатів було в Атланті. Влада в різних містах належала виключно військовим комендантам, вони владні були навіть над життям і смертю цивільного населення, чим уповні й користалися. Коменданти могли ув’язнювати людей за яку завгодно провину й без неї, могли відбирати у них власність, вішати їх — і це все й робили. Вони могли оприлюднювати суперечливі приписи про те, який має бути розпорядок у приватних закладах, могли настановляти, яку платню належиться платити челяді, як люди мають висловлюватись публічно й приватно, що слід писати в газетах — і це все й робили. Вони вказували, як, де й коли годиться викидати сміття, вирішували, що дозволяється співати дочкам і дружинам колишніх конфедератів, а виконання таких пісень, як «Діксі» або «Гарний стяг наш голубий» прирівняли майже до державної зради. Вони встановили правило, щоб листи на пошті видавалися лише тим, хто присягнув на вірність Сполученим Штатам, а подеколи люди не могли навіть оформити шлюб, не прийнявши тієї ненависної присяги.
Газети опинилися в таких шорах, що будь-які публікації громадських протестів проти свавілля та грабунків з боку військових були унеможливлені, а якщо хтось пробував сам протестувати, йому затикали рота ув’язненням. У тюрмах повно сиділо шанованих громадян, що не мали ніякої надії на вчасний судовий розгляд. Суди присяжних і закон про недоторканість особи практично не діяли. Цивільні суди — ці функціонували, але тільки відповідно до волі військових, які могли впливати (що вони й робили) на визначення вироку, отож громадяни, які мали нещастя потрапити під арешт, залежали від ласки військової адміністрації. А заарештованих було таки багатенько. Вистачало самої підозри у підбурювальних висловах на адресу уряду чи у причетності до ку-клукс-клану або скарги негра, немов білий виявив неповагу до нього, як людину кидали до в’язниці. Ніяких доказів і свідчень ніхто не вимагав. Задовольнялися самим обвинуваченням. А завдяки підбурювальній діяльності Бюро звільненців завжди можна було знайти негра, охочого висунути обвинувачення.
Негри ще не одержали права голосу, але Північ твердо вирішила надати їм таке право, як наперед вирішила й те, що голосуватимуть вони неодмінно в інтересах Півночі. З огляду на це неграм усіляко потурали. Військові власті в усьому підтримували їх, і коли білий хотів халепи на свою голову, то найлегше цього міг домогтися, подавши скаргу на негра.
Колишні раби зробилися тепер господарями становища, і тим із них, що були підліші та нікчемніші, янкі надавали різні службові посади. Найкращим з негритянської людності, які відкидали накинену їм волю, доводилося потерпати ледве чи менше, ніж їхнім білим панам. Тисячі хатніх челядників, що належали до найвищої касти негрів, залишалися при своїх колишніх власниках, виконуючи важку фізичну працю, до якої раніше ставилися досить презирливо. Було також багато негрів з плантацій, які відмовлялися від цієї нової волі, але все-таки основну масу «голодранців-чорнюків», що спричиняли громадський неспокій, становили саме польові негри.
За часів рабства хатні й дворові негри зневажали своїх польових одноплемінців як істот нижчого гатунку. На всьому Півдні господині плантацій, як це робила й Еллен, випробовували негренят на різних простіших дорученнях, відбираючи в такий спосіб більш кмітливих для відповідальної роботи. На поле посилали найледачіших і найоспаліших, таких, які не виправдали довіри або показали свою нечесніть, найзіпсутіших і найневихованіших.
І ось тепер життя на Півдні через цей найнижчий серед негрів соціальний прошарок перетворилося на кару Божу.
Колишні польові робітники,— що їх підохочували безоглядні авантюристи з Бюро звільненців і під’юджували ті янкі, які до фанатизму сліпо ненавиділи південців,— раптом піднеслися до становища людей владоможних. Вони й повелися так, як можна було сподіватися при їхній малорозвиненості: розгулялись, немов мавпи або малі діти, що допалися до коштовних речей, вартість яких їм годі збагнути, і заходилися трощити все — чи то задля хворобливої насолоди, а чи просто з невігластва.
До честі негрів, у тім числі й найменш розвинених, слід сказати, що мало хто з них діяв як зловмисник, і саме ці нечисленні навіть за часів рабства належали до «розбещених чорнюків». Назагал же вони розумом були як діти, здавна призвичаєні слухатися наказів, завдяки чому їх легко було підштовхнути на що завгодно. Раніше білі господарі віддавали їм накази. А тепер за господарів
