Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл

— як він покидав Ірландію, покидав поспіхом, глупої ночі, після того вбивства, яке ні він сам, ні рідня його це вважали за злочин. Джералдова запальна кров пульсувала у неї в жилах. Скарлет згадала, як п’янка радість опекла її, коли вона застрелила мародера-янкі. В них усіх нуртувала запальна кров, пульсувала попід самою шкірою, а лагідно-чемна постава лише ледь-ледь прикривала справжню їхню вдачу. Усі вони, всі чоловіки, яких вона знала, навіть мрійливий Ешлі та метушливий Френк, були такі у глибині душі — готові, як припече, до буйного спалаху і навіть до вбивства. Хоча б і той самий Рет: який не пройдисвіт, а й він убив негра, що почав «чіплятись до дами».

Коли ввійшов Френк, стріпуючись від дощу й покахикуючи, вона скочила на ноги.

— Ой Френку, та доки ж таке триватиме?

— Допоки янкі так нас ненавидітимуть, любчику.

— І ніхто нічого не може зробити?

Френк втомлено провів рукою по мокрій бороді.

— Ми дещо робимо.

— Що?

— Та навіщо базікати, коли ми ще нічого не домоглися? Може, на це підуть роки. А може... може, Південь і назавжди залишиться в такому стані.

— Ой, ні!

— Лягай, любчику. Ти застудишся. Тебе всю колотить.

— Коли це все скінчиться?

— Коли ми знов дістанемо право голосу, любчику. Коли кожен, хто боровся за справу Півдня, зможе проголосувати за південця й демократа.

— Проголосувати? — скрикнула розпачливо Скарлет.— Яке пуття з голосування, коли негри показилися... коли янкі під’юдили їх проти нас.

Френк заходився терпляче пояснювати їй, але Скарлет ніяк не могла збагнути, що голосування на виборах може зарадити їхньому лихові. Їй було набагато приємніше думати про те, що Джонас Вілкерсон уже більш ніколи не загрожуватиме Тарі, а потім її думки звернулися до Тоні.

— Ох, бідні Фонтейни! — вигукнула вона.— У них тільки Алекс лишився, а в Мімозі ж так багато роботи. Чом Тоні не вистачило тями... запорати це поночі, щоб ніхто не дізнався, що то він? Таж на весняній оранці вдома він куди потрібніший, ніж у Техасі.

Френк обійняв Скарлет. Звичайно він робив де боязкувато, немов остерігаючись, що вона зразу ж його відштовхне, але сьогодні в очах у нього була задума, а рука міцно обхопила її за стан.

— Є речі, важливіші за оранку, любчику. Одна з них — нагнати страху на чорнюків та пристібаїв. Поки в нас є такі гарні хлопці, як Тоні, нам нічого боятися за майбутнє: Півдня. Ходімо спати.

— Але ж, Френку...

— Якщо ми триматимемось гуртом і ні на крок не поступимось перед янкі, то колись переможемо. Та не суши собі цим своєї гарненької голівки, любчику. Нехай уже ми, чоловіки, візьмем на себе цей клопіт. Може, наше покоління перемоги й не дочекається, та рано чи пізно, а вона настане. Янкі стомляться обсідати нас, коли побачать, що ми не даємо зламати себе, і тоді ми облаштуємо свій світ, в якому гідно житимемо й виховуватимемо своїх дітей.

Скарлет подумала про Вейда і про таємницю, яку вже скількись днів носила в собі. Ні, вона не хоче, щоб її діти виростали серед цього хаосу ненависті й непевності в завтрашньому дні, гіркоти й насильства на кожному кроці, тяжких знегод, убогості й безнадії. Вона ніколи не погодиться, щоб її діти пізнали все це. Вона хоче жити у нормальному й упорядкованому світі, де можна дивитися вперед з певністю, що її діти матимуть безпечне майбутнє, будуть оточені теплом і ласкою й не знатимуть нестатків ні в одежі, ні в харчах.

Френк гадав, що цього можна досягти голосуванням. Пхе! Чого варте це голосування? Та на Півдні ніхто з порядних людей ніколи вже не матиме права голосу. Світ знає лише один певний засіб проти будь-якого лиха, що може спасти людині на голову, і це — гроші. У Скарлет снувалися гарячкові думки про те, що їм треба чимбільше грошей про запас, бо тільки в такий спосіб вони зможуть убезпечити себе від недолі.

І нараз ні сіло ні впало вона заявила Френкові, що сподівається дитини.

*

Після втечі Тоні до будинку тітоньки Туп почали навідуватися солдати-янкі й влаштовувати трус за трусом, і так тривало кілька тижнів. Вони заявлялися будь-якої години дня чи ночі без попередження — ходили по всіх кімнатах, розпитували, відкривали шафи, перетрушували коші з білизною, заглядали під ліжка. Військовим властям донесли, ніби хтось нарадив Тоні приїхати до міс Туп, і вони були певні, що він досі переховується в домі або десь по сусідству.

Внаслідок цього тітонька Туп тільки й знала, що «хвилюватись», як висловлювався дядько Пітер, бо ж кожну мить до неї в кімнату міг вдертися офіцер із цілим роєм солдатів. Ні Френк, ні Скарлет навіть не натякнули їй про короткочасний приїзд Тоні, тож стара нічого не могла вибовкати, хоч би й хотіла. Вона була цілком щира, коли пояснювала трохи наполоханим голосом, що бачила Тоні тільки раз у житті, а саме на Різдво 62-го року.

— І ще він був тоді,— квапливо докидала вона, аби засвідчити свою лояльність до янкі,— досить-таки п’яненький.

Скарлет, недобре себе почуваючи в перші місяці вагітності, навперемін проймалася то пекучою ненавистю до синьомундирників, які зухвало порушували її домашній спокій, а бува, й цупили котрусь ласу дрібничку, то не менш пекучим страхом, чи не вийдуть на зле їй та всім домашнім відвідини Тоні. У тюрмах повно сиділо людей за куди менші провини. Вона знала, що коли доведуть бодай краплину правди про них, не тільки вона сама й Френк, а й зовсім безневинна Туп опиняться у в’язниці.

Від якогось часу у Вашингтоні велась агітація за те, щоб конфіскувати всю «власність заколотників» для сплати військових боргів Сполучених Штатів, і ці балачки теж додавали страхів Скарлет. А в Атланті, крім того, почав ширитись поголос про конфіскацію власності тих, хто порушив закони військового стану, і Скарлет побоювалася, чи не втратять вони з Френком разом з волею ще й будинок, крамницю і тартак. І навіть якщо їхнього майна й не заберуть військові, воно все одно піде пропадом, якщо її і Френка арештують, бо хто ж вестиме за них справи, поки їх не буде?

Вона зненавиділа Тоні, що накликав на них цей неспокій. Як він міг наразити на таке своїх друзів? І як міг Ешлі послати його до них? Тепер вона більш ніколи й нікому не ставатиме в пригоді, якщо це