Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл
Френк — як і всі чоловіки з його оточення — вважав, що жінка повинна покладатись на життєву мудрість свого чоловіка, повністю погоджуватися з його думкою й обходитись без своєї власної. Він охоче дозволив би більшості жінок чинити на їхній розсуд. Жінки з природи кумедні створіння, і давати попуст їхнім невеличким примхам — це нічим не шкодить. Лагідний і згідливий на вдачу, він не став би дуже так обмежувати жінчину волю. Він навіть тішився б, задовольняючи всякі чудні забаганки своєї милої жіночки, аби потім лагідно картати її за глупоту чи марнотратство. Але те, коло чого заходилася Скарлет, годі було навіть уявити.
Ось хоча б тартак. Френка просто ошелешило, коли вона у відповідь на його запитання сказала з солодкою усмішкою, що збирається сама ним заправляти. «Тартака я візьму на себе»,— так вона висловилася. Френк повік не забуде, який жах охопив його ту мить. Вона візьме тартака на себе! Це було щось неймовірне. Та жодна жіцка в Атланті не бралась ні за які ділові інтереси. І деінде теж подібного не бачено — Френк, в усякому разі, навіть не чував про таке. А коли вже підпирала скрута і жінки мусили якось підсобляти родині в нелегкі часи, то вони робили це скромно, по-жіночому як-от місіс Меррівезер, що пекла пироги або місіс Елсінг і Фенні, що розмальовували порцеляну, шили одежу й тримали пансіонерів, або місіс Мід, що завела школу, або місіс Боннел, що давала лекції з музики. Ці дами мали певний приробіток, але виконували свою роботу вдома, як і годиться жінкам. А щоб жінка з-під захистку рідної домівки наважилась увійти в брутальний чоловічий світ, і стала змагатися з ними в ділових оборудках, і щодень терлася поміж чоловіків, наражаючись на плітки й образи... Надто ще, коли ніщо її до того не змушувало, коли вона мала чоловіка, спроможного подбати про неї!
Френк спершу гадав, що дружина тільки дражниться чи жартує, хоч і сумнівний то був жарт, та невдовзі переконався, що наміри її цілком серйозні. Скарлет таки справді взялася заправляти тартаком. Вставала вона раніше від нього і їхала ген за місто Персиковою дорогою, а додому часто верталася, коли він, давно замкнувши крамницю, сидів уже вдома й дожидав вечері. Вирушала вона за багато миль до свого тартака під охороною тільки дядька Пітера, і це ж тоді, коли в лісах кишма кишіло вільних негрів та всякої потолочі з янкі. Френк не міг її супроводити, бо весь час його поглинала крамниця, але коли він спробував протестувати, Скарлет відмахнулась від нього категоричною заявою: «Якщо я не наглядатиму за цим крутієм і ледащом Джонсоном, він крастиме мій ліс і продаватиме, а гроші буде класти собі в кишеню. Коли я знайду чесного чоловіка, щоб його можна було поставити на тартак, тоді рідше туди їздитиму. Тоді я візьму на себе торгівлю деревиною в місті».
Торгувати деревиною в місті! Це було ще гірше. Вона вже й тепер частенько уривала день від тартака і бралася за продаж пиляного лісу, і Френк у такі години не знав, у яку темну шкалубину в крамниці зашитися, щоб нікому не потрапити на очі. Його дружина торгує деревиною!
Та й люди говорили про неї всякі прикрі речі. І про нього, мабуть, теж, коли він дозволяє їй так не по-жіночому поводитися. Він просто знічувався, коли котрийсь покупець заходив до крамниці й казав: «Оце щойно я бачив місіс Кеннеді біля...» Кожне залюбки повідомляло його, що вона робить. Кожне переказувало, що сталося на ділянці, де будовано новий готель. Скарлет над’їхала саме ту хвилину, коли Томмі Велберн домовлявся про купівлю деревини в одного чоловіка, злізла з брички серед цих мужлакуватих ірландців, які клали підмурівок, і заявила Томмі, що він дав себе одурити. Вона сказала, що у неї дошки кращі й дешевші, і на доказ підрахувала в голові довгий стовпчик цифр і тут-таки на місці й виклала йому готовий кошторис. Мало того, що вона отиралася серед цих зайшлих робітників, від яких чого тільки не почуєш, так ще й вчинила зовсім немислиме для жінки — показала свою вправність у рахунку. А коли Томмі погодився з її аргументами й дав замовлення таки їй, Скарлет, замість швидше забратися й не муляти людям очі, ще якийсь час стовбичила там і перемовлялася з бригадиром тих ірландців-робітників, Джонні Геллегером,— лихої вдачі недоростком, що мав поганючу репутацію. Потім у місті кілька тижнів про це говорили.
На довершення всього Скарлет і справді заробляла гроші на тартаку, а жодного чоловіка не тішить, коли його дружина вміло справляється з таким зовсім нежіночим ділом. Та ще й те, що цих грошей — навіть частини їх — вона не вділяла Френкові на його купецькі потреби. Майже всі вони йшли до Тари — вона одного за одним слала листи Віллові Бантіну, вказуючи, на що саме ці гроші вжити. Більше того: Скарлет ще заявила Френкові, що коли нарешті все необхідне в Тарі буде залагоджено, вона має намір давати гроші під заставу.
«Ну ж і маєш! Ну ж і маєш!» — зойкав Френк щоразу, коли згадував ці слова Скарлет Та жінці ж і знати не годиться, що таке «застава»!
У Скарлет останніми часами у голові було повно всіляких планів — на Френкову думку — дедалі гірших і гірших Вона навіть поговорювала, чи не збудувати салуна на тому місці, де стояв був залишений їй у спадщину склад, поки його не спалили Шерманові солдати. Френк не належав до непитущих;, але проти ідеї Скарлет рішуче заперечив. Бути власником такого закладу — непристойно, це може накликати нещастя, та це майже однаково, що завести кишло. Чому саме це непристойно, Френк не міг їй пояснити, і у відповідь на свої незграбні докази чув лише її звичайне: «Дурниці!»
— Орендарі салунів завжди дуже справні. Так і дядечко Генрі казав,— товкмачила вона йому.— Вони вчасно платять за оренду, і ще ж, Френку, я можу збудувати салуна зовсім дешево, бо з гіршої деревини, якої нікому не продаси, а за гроші з оренди, і з тартака, та з відсотків за позички я зможу придбати ще кілька тартаків.
— Любчику, та навіщо тобі нові тартаки! — вжахнувся Френк.— Таж тобі треба продати й той, що маєш. Він же так тебе виснажує і завдає стільки клопоту з тими вільними неграми, ледачими до праці...
— Вільні негри й справді
