Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл
— Я не збираюся розмовляти з вами про нього,— відрубала Скарлет.
— Але вам доведеться! Адже у мене в руках гаманець із грішми. З часом, коли ви розбагатієте, у вас теж з’явиться змога так само чинити з людьми... Ви, звісно, і досі ще не байдужі до нього.
— А отже й ні.
— Але ж це видно — ви так палко пориваєтесь його обороняти. Ви...
— Я не дозволю, щоб моїх друзів брали на глузи.
— Ну, це ще ми побачимо. А він і досі не збайдужів до вашої особи, хіба що Рок-Айленд примусив його вас забути? Чи, може, він нарешті усвідомив, яка перлина його жінка?
На згадку про Мелані груди Скарлет заходили, і вона мало не прохопилася, що тільки з міркувань честі Ешлі не покинув дружини. Але вона лише розтулила рота і тут-таки й стулила.
— Ага. Отже, йому й досі не стає глузду оцінити належним чином місіс Вілкс? І табірні знегоди не послабили його почуття до вас?
— Я не бачу потреби розмовляти на цю тему.
— А я якраз бачу таку потребу,— відказав Рет. Голос його звучав якось приглушено, і Скарлет це чомусь не сподобалось.— І я, присягаюся Богом, розмовлятиму про Ешлі, ще й сподіваючись почути від вас те, що мене цікавить. Отже, він досі закоханий у вас?
— Ну то й що, як закоханий? — скрикнула роздратовано Скарлет.— Я не збираюся розмовляти з вами про нього, бо ви неспроможні зрозуміти ні самого Ешлі, ні його почуття. Для вас існує тільки одна любов... така, яку можуть дати отакі жінки, як ця Вотлінг.
— Ага,— тихо промовив Рет.— Отже, я здатний тільки на тваринну хіть?
— Та ви й самі знаєте, що це правда.
— Тепер мені зрозуміло, чому ви ухиляєтесь від розмови на цю тему. Мої брудні руки й уста опоганюють чистоту його кохання.
— Ну, так... щось коло того.
— А мене якраз цікавить оце чисте кохання...
— Не будьте такий бридкий, Рете Батлер. Якщо ви настільки зіпсуті, щоб думати, ніби між нами було щось таке...
— О ні, мені навіть на думку це не спадало. Саме тому я цим і цікавлюся. Тобто — як так вийшло, що між вами не було нічого такого?
— Невже ви гадаєте, що Ешлі міг би...
— Ага, отож це не ви, а Ешлі бореться за цноту. Їй же бо, Скарлет, ви не повинні так легко себе виказувати.
Скарлет розгублено й обурено глянула на його непроникне обличчя.
— Годі з мене цих балачок, і ніяких ваших грошей мені не треба. Можете забиратися звідси!
— Ну ні, вам таки треба моїх грошей, і коли вже ми зайшли так далеко, навіщо зупинятись напівдорозі? Оскільки між вами нічого такого не було, то нікому не зашкодить, якщо ми поговоримо про цю найчистішу ідилію. Отже, Ешлі кохає вас за ваш розум, за вашу душу, за шляхетність вашої вдачі?
Скарлет аж звивалася внутрішньо від його слів. Звичайно, Ешлі саме через ці риси й покохав її. І усвідомлення того, що Ешлі, зв’язаний приписами честі, кохає її на відстані, бачачи в ній глибоко приховані прегарні риси, яких більш ніхто не бачить,— якраз це й полегшувало їй життя. Але тепер вони зовсім не здавалися такими вже гарними, коли Рет перелічував їх своїм оманливо рівним голосом, за яким крився сарказм.
— В мені оживають мої юнацькі ідеали, коли я дізнаюся, що в нашому грішному світі може існувати таке кохання,— провадив далі Рет.— Отже, нема нічого тілесного в його коханні до вас? І воно не змінилося б, якби ви були потворою і не мали цієї білої шкіри? І не мали цих зелених очей, які викликають у чоловіка бажання дізнатись, що ви зробите, коли він схопить вас в обійми? І не похитували б так стегнами на ходу, спокушаючи всіх поспіль чоловіків, кому менше дев’яноста? І не мали цих уст, які... але мушу стримати свою тваринну хіть. Значить, Ешлі не бачить усього цього? А якщо й бачить, то це його анітрохи не збуджує?
Пам’ять Скарлет несамохіть вернула її до того дня у садку, коли вона стояла в обіймах Ешлі, і руки його тремтіли, а уста палко припадали до її уст, коли, здавалося, їй повік не вирватися з його обіймів. Вона зашарілася на цю згадку, що не пройшло повз увагу Рета.
— Отже, так,— сказав він, і в голосі його забриніло щось схоже на гнів.— Ясно. Він покохав вас виключно за розум.
Та як він сміє своїми брудними руками лізти їй у душу, плюгавити те єдине, що вона має прекрасного і священного в житті? Холодно й рішуче він добивав дощенту її стриманість, і те, що йому хотілося почути, ось-ось мало вихлюпнутись.
— А таки за розум! — вигукнула вона, відганяючи від себе згадку про уста Ешлі.
— Люба моя, він навіть не підозрює, що розум у вас є. Якби його привабив ваш розум, йому не треба було б боронитись від вас, щоб зберегти своє кохання в усій його, скажемо так, «святості». Він спокійнісінько жив би собі, захоплюючись розумом і душею чужої жінки, бо міг би лишатись при тому високодостойним джентльменом, вірним власній дружині. А так, як зараз, йому, певне, важкувато примирити честь Вілксів з жагою посісти ваше тіло.
— Вам здається, що всі люди так само розбещені, як ви!
— Але ж я ніколи й не заперечував, що хочу посісти вас, якщо ви це маєте на думці. Тільки, дякувати Богові, я не сушу собі голову питаннями честі. Якщо я маю змогу, то беру те, що хочу, і мені нема потреби змагатися ні з янголами, ні з чортами. Однак веселеньке ж, мабуть, пекло ви створили для Ешлі! Я вже починаю шкодувати його.
— Це я... я створила для нього пекло?
— Авжеж ви! Та ви ж для нього постійна спокуса, а він, як і більшість людей його породи, воліє зберегти те, що називають честю в цих краях, ціною втрати, може, найбільшого кохання. І зрештою виходить, що він, бідолаха, і кохання втрачає, і честь!
— Він зовсім не втрачає
