Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл

— Ніщо мені не цікаво так спостерігати,— зауважив він,— як внутрішню боротьбу в вас, коли ви маєте вибирати між принципом і чимось таким практичним, як-от гроші. Я, звичайно, знаю, що практицизм ваш неодмінно візьме гору, але все-таки мене не полишає сумнів — а ну ж, раптом краща половина вашої натури переможе! І коли такий день настане, я спакую речі й заберуся з Атланти назавжди. На світі багато жінок, в яких щоразу перемагає краща половина натури... Та вернімось до діла. Отже, скільки й на що саме?

— Я ще не знаю, скільки саме мені буде потрібно,— похмуро промовила вона.— Але я хочу придбати тартака... І це, здається, можна зробити задешево. А ще мені треба два фургони й двох мулів. І коня з бричкою для мене.

— Тартака?

— Атож. І якщо ви позичите мені грошей, то можете пристати зі мною у спілку: половина прибутків — ваша.

— Та навіщо мені тартак?

— Робити гроші! Ми можемо заробити купу грошей. А як ні, то я можу позичити у вас під відсотки. Стривайте, а скільки це буде — добрий відсоток?

— П’ятдесят вважається дуже непоганим відсотком.

— П’ятдесят! Та ви шуткуєте! Перестаньте сміятися, чортяка такий. Я серйозно.

— Отож я й сміюся. Цікаво, чи хто-небудь, крім мене, хоч розуміє, що діється в цій вашій голівці під оманливо милою зовнішністю?

— Та кого це обходить? Послухайте, Рете, і скажіть, як на вашу думку,— вигідна ця справа чи ні. Френк розповів мені про одного чоловіка, що має невеликий тартак над Персиковою дорогою і хоче його продати. Йому пильно треба готівки, і він продасть тартака за дешеву ціну. Тепер тут в околиці небагато тартаків, а оскільки люди заходилися розбудовуватись... та ми могли б продавати деревину хто зна як дорого! Цей чоловік згоден залишитись на тартаку й заправляти ним за платню. Френк казав мені. Френк і сам купив би тартака, якби гроші. Мені здається, він мав намір купити його за ті долари, які віддав мені на податок.

— Бідний Френк! Як-то він зреагує, коли почує від вас, що ви перехопили тартака у нього з-під носа? І як ви поясните, не скомпрометувавши себе, що купили тартака на мої гроші?

Скарлет про це й не думала, вся зосереджена на тому, скільки грошей заробить на деревині.

— А я й не казатиму йому цього.

— Але ж він зрозуміє, що не під кущем ви знайшли ці гроші.

— Я скажу йому, що продала... атож, продала вам свої діамантові сережки. Я й справді вам їх віддам. Це буде моїм забез... як його там... та ви розумієте.

— Мені не потрібні ваші сережки.

— Я їх теж не хочу мати. Вони мені не подобаються. Та й, зрештою, вони не мої.

— А чиї ж?

В пам’яті її знову постала задушлива спекотна днина, глибока тиша огортає Тару, а на підлозі лежить мертвяк у синій уніформі.

— Мені вони дісталися... Дісталися від одного чоловіка, його вже нема серед живих. Тепер вони, можна сказати, мої. Можете забрати їх. Вони мені не потрібні. Я воліла б мати натомість гроші.

— Боже милостивий! — нетерпляче вигукнув він.— Та ви можете думати про що-небудь інше, крім грошей?

— Ні,— щиро відповіла вона, звівши на нього свої зелені очі.— Якби ви пройшли через те, через що пройшла я, ви теж не могли б думати ні про що інше. Я зрозуміла, що гроші — найважливіша річ на світі, і, Бог свідок, я не збираюся знову коли-небудь лишитися без грошей.

Скарлет пригадала пекуче сонце, пухку червону землю, до якої вона припала зболеною головою, пригадала гострий дух негритянських хатин за руїнами Дванадцяти Дубів і як серце її вистукувало: «Я більш ніколи в житті не голодуватиму. Більш ніколи не голодуватиму».

— Колись я таки розживуся на гроші, на великі гроші, і матиму вдосталь будь-яких харчів. І на моєму столі ніколи не стоятиме ніяка мамалига чи там сушений горох. І у мене будуть гарні сукні, всі до одної шовкові...

— Таки всі?

— Всі,— відказала вона коротко, навіть не почервонівши від його іронії.— Колись я матиму достатньо грошей, щоб янкі повік не змогли забрати в мене Тару. Колись я покрию Тару новим дахом, поставлю нову клуню, придбаю добрих мулів орати землю і вирощуватиму так багато бавовни, скільки ви й зроду не бачили. І Вейд ніколи в житті не знатиме, як це — обходитись без найпотрібніших речей. Ніколи. Він матиме все на світі. І ніхто з моєї рідні більш ніколи не зазнає голоду. Я це всерйоз кажу. Геть усе до останнього слова. Ви цього не розумієте, бо у вас егоїстична натура. Вас ніколи саквояжники не виганяли з дому. Ви ніколи не терпіли холоду, не ходили в дранті, не мусили надриватись у праці, щоб вижити в голодну пору.

Він тихо зауважив:

— Я вісім місяців провів у конфедератській армії. І я не знаю іншого місця, де були б кращі умови для голодної смерті.

— Армія! Пхе! Але ви ніколи не збирали бавовни, не прополювали кукурудзи. Ви... Та не смійтеся з мене!

Він знов накрив її долоні своїми руками, коли у неї в голосі забриніли надривні нотки.

— Я зовсім не з вас сміявся. Я сміявся з того, яка велика різниця між вашим виглядом і вашою справжньою вдачею. І я пригадав той день, коли вперше побачив вас на пікніку у Вілксів. Ви були в зеленій сукні й маленьких зелених черевичках, вас оточував рій кавалерів, і вам здавалося, що ви пуп землі. Ви тоді — я ладен закластися — не знали навіть, скільки центів у доларі. І в голові у вас був лише один клопіт — як заманити Еш...

Вона різко вирвала долоні з його рук.

— Рете, коли ви хочете, щоб між нами була сяка-така згода, облиште ці свої балачки про Ешлі Вілкса. Ми без кінця будемо через нього сваритись, бо вам його не зрозуміти.

— Зате ви зрозуміли його геть до щирця,— зі злістю зауважив Рет.— Ні, Скарлет, якщо я маю позичити вам гроші, то застерігаю за собою право обговорювати Ешлі Вілкса так,