Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл

— Справді? Тоді скажіть мені ще одну річ, і на сьогодні вже покінчимо з цим, а гроші ви можете взяти й хоч би на смітник викинути — мені байдуже.

Рет звівся на ноги й пошпурив недопалену сигару в плювальницю. Рухався він з тією самою поганською розкутістю і прихованою силою, що їх Скарлет помітила в ньому тієї ночі, коли впала Атланта, і було в тій силі щось зловісне й страшнувате.

— Якщо він кохає вас, то якого біса дозволив вам їхати до Атланти добувати гроші? Та перше ніж відпустити на таке кохану жінку, я б...

— Він не знав! Він не мав уявлення, що я...

— А чи не здається вам, що він мав би це знати? — Ледве стримувана лють чулася в його голосі.— Коли й правда він кохає вас, як ви запевняєте, то йому слід було б знати, на що ви можете зважитись у хвилину розпачу. Та він мусив би скорше вбити вас, аніж відпустити сюди... та ще й до кого — до мене! Господи Боже милосердний!

— Але ж він не знав!

— Якщо він не здогадався про це й без ваших слів, то він зовсім не розуміє ні вас, ні вашої безцінної душі.

Який же Рет несправедливий! Хіба може Ешлі читати чиїсь думки? І навіть знаючи, які в неї наміри, чи ж міг би Ешлі зупинити її? Але — раптом сяйнула їй думка — Ешлі таки міг би зупинити. Тоді в садку йому досить було бодай натякнути, що колись усе може змінитись, і вона б і не подумала звертатись до Рета. Одне ніжне слово, один пестливий доторк на прощання перед поїздом — і вона могла б не поїхати. Але він говорив тільки про честь. То що, виходить... Рет має рацію? І Ешлі мусив би знати, що в неї на душі? Вона хутко відкинула це зрадливе припущення. Та звісно — він нічого й не підозрював. Ешлі й гадки не припускав, щоб вона зважилася на щось неморальне. Ешлі надто порядний, щоб дозволяти собі такі думки. Рет просто хоче кинути брудну пляму на її кохання. Намагається роздерти на шмаття те що їй найдорожче. Але нічого, подумала Скарлет мстиво, коли налагодиться з крамницею, і коли в її руках буде тартак, і вона розживеться на добрі гроші, то Рет Батлер у неї поплатиться за всі ті муки й приниження, яких вона через нього мусить зазнавати.

Він стояв і з ледь іронічним усміхом дивився на неї згори. Почуття, що нуртували в ньому, вже перешуміли.

— А взагалі, яке ви маєте до цього відношення? — запитала вона.— Це справа моя й Ешлі, а не ваша.

Він знизав плечима.

— Маю. Я, Скарлет, відчуваю глибоке й безкорисливе захоплення вашою витривалістю, і мені б не хотілося бути свідком того, як тяжезні жорна перетруть на порох ваш дух. На вас лежить Тара. Вже одне це таке ярмо, що його тільки чоловікові й витримати. А ще ж на вашій опіці хворий батько. Він уже ніколи не зможе вам допомогти. І ваші сестри й негри. А тепер ще ви взяли на свої плечі чоловіка і, виглядає на те,— міс Дріботуп. Надто великий це тягар, щоб обтяжувати себе ще клопотом про Ешлі Вілкса з його родиною.

— Він мене зовсім не обтяжує. Він допомагає...

— Та ради Бога,— нетерпляче кинув він.— Облиште. Нічим він вам не допомагає. Він сидить у вас на карку і сидітиме так довіку, а як не на вашому карку, то на чиємусь іншому. Але ну його, мені вже набридло балакати на цю тему... То скільки грошей вам треба?

З її уст ладні були зірватись найдошкульніші слова. Після всіх цих образ, коли він змусив її розкритися з найдорожчим, що в неї є, і пройшовся по ньому потоптом, він ще гадає, що вона візьме від нього гроші!

Проте слова ті так і лишилися невимовлені. Як чудово було б з гордою зневагою відкинути його пропозицію і показати йому на двері! Але тільки по-справжньому заможні й по-справжньому забезпечені люди можуть дозволити собі таку розкіш. Поки вона бідна, мусить терпіти такі сцени, як оця. Та коли вона розбагатіє,— о, і як же тішила й гріла їй душу ця думка! — коли вона розбагатіє, то відкине геть усе, що нелюбе, і матиме все, що схоче мати, і буде чемною тільки з тими, хто їй до вподоби.

«А решту пошлю під три чорти,— подумала вона,— і Рета Батлера першого з них!»

Думка ця була така їй мила, що її зелені очі заіскрилися, а на устах з’явилась напівусмішка. Рет теж усміхнувся.

— У вас такий звабливий вигляд, Скарлет,— зауважив він.— Особливо коли задумуєте якийсь підступ. Уже заради самих цих ямочок на ваших щоках я куплю вам хоч би й чортову дюжину мулів, якщо ви їх потребуєте.

Двері від вулиці відчинилися, і ввійшов прикажчик, колупаючи в зубах гусячим пером. Скарлет підвелася, поправила шаль на плечах і міцно зав’язала стрічки капелюшка під шиєю. Вона вже все вирішила.

— Ви маєте сьогодні вільну часину? Можете зараз зі мною поїхати? — спитала вона.

— Куди?

— Я хочу, щоб ви з’їздили зі мною на той тартак. Я обіцяла Френкові, що сама не виїжджатиму за місто.

— Їхати на тартак під таким дощем?

— Атож. Я хочу не відкладаючи купити тартака поки ви не передумали.

Він зареготав так голосно, аж прикажчик за прилавком перелякано здригнувся і з цікавістю витріщився на нього.

— А ви не забули, що ви заміжня жінка? Місіс Кеннеді не личить роз’їжджати по околиці з пройдисвітом Батлером, якого в найкращих домах і на поріг не пускають. Невже ви забули про своє добре ім’я?

— Добре ім’я, пхе, які дурниці! Мені треба придбати тартака, поки ви не передумали й поки Френк не довідався про мій намір. Не муляйтеся, Рете. Що там якийсь дощик? Їдьмо швидше.

*

Ну ж і цей тартак! Френк зітхав за кожним разом, коли думав про нього, кленучи себе, що сам же й наштовхнув на це Скарлет. Мало того, що вона продала свої сережки капітанові Батлеру (саме йому з усіх людей) і придбала тартака, не порадившись з власним чоловіком, так ще й не довірила чоловікові заправляти тартаком. Це вже зовсім недобре виглядало. Наче вона не мала