Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл

вона так, наче харчується не менш, як тричі на день. І з очей майже зник той вираз зацькованої тварини. То були очі, в яких стояв страх і розпач, а тепер у них твердий такий погляд. Якась владність, певність у собі й рішучість з’явилися в ній, навіть тоді, коли вона всміхалася. Ото, мабуть, веселенько живеться з нею бідоласі Френку! Так, вона змінилася. Вона приваблива зовні, це безперечно, але вся її миловидність і ніжність зійшли з обличчя, і геть зовсім зник отой відтінок подиву в погляді на чоловіка, наче в ньому вона вбачала істоту більш тямущу, ніж сам Бог.

А проте, хіба ж не змінилися всі вони? Алекс глянув на свою простацьку одіж і знову спохмурнів. Часом, коли серед безсонної ночі він сушив собі голову, де взяти кошти на операцію матері, як дати освіту малому синові свого брата-небіжчика Джо, за що купити другого мула, його брав жаль, що війна скінчилася — краще б їй не було кінця. Тоді вони не розуміли свого щастя. В армії завжди мали що їсти, нехай навіть це був шмат кукурудзяника, там завжди хтось давав наказ і не було цього болісного змагання з проблемами, яким не можеш дати ради,— в армії ніщо не загрожувало, крім загибелі. А тут ще тяжіла ця прикрість з Діміті Манро. Він хотів одружитись з нею, але розумів, що його не стане на це, коли мусить годувати стільки голодних ротів. Він же так давно кохає її, а тепер у неї на щоках уже в’януть рожі й гасне радість в очах. Якби ж оце Тоні не привелося втікати до Техасу! Якби ще хоч один чоловік на господарстві, було б зовсім інакше. Але його милий запальний братунь десь там на Заході без шеляга в кишені... Що ж, змінилися вони всі. І нічого нема в цьому дивного. Він тяжко зітхнув.

— Я не мав нагоди подякувати тобі й Френкові за все, що ви зробили для Тоні,— сказав він.— Адже це ви допомогли йому втекти, чи не правда? Дуже добре з вашого боку. До мене дійшли вістки, що він у Техасі, з ним усе гаразд. Я остерігався писати й розпитувати у вас... але ж ти чи то Френк позичили йому грошей? Я хочу повернути їх вам...

— Ой, Алексе, облиш! Зараз не час! — скрикнула Скарлет. У цю хвилину гроші й справді її зовсім не обходили.

Алекс помовчав трохи, а потім сказав:

— Піду гукну Вілла. А взавтра ми всі прийдемо на похорон.

Він уже завдав мішок собі на плече й повернувся йти, аж це з бічної вулички виринув перехнябистий фургон і з рипом над’їхав ближче. З передка долинув біллів голос:

— Перепрошую, що спізнився, Скарлет!

Незграбно злізши з фургона, він пошкутильгав до неї, нахилився й поцілував у щоку. Ніколи раніш він не цілував її, перед іменем неодмінно казав «міс», тож його теперішня поведінка здивувала Скарлет, але водночас вельми втішила й зігріла душу. Він обережно підняв її понад колесом і посадив на передок, а вона, розглянувшись, побачила, що це ж той самий старий розгойданий візок, на якому вона втікала з Атланти. Як він досі не розвалився? Вілл, мабуть, мусив чимало повозитись, поки його направив. У Скарлет аж замлоїло під серцем, коли вона згадала ту ніч. Навіть якщо їй доведеться ходити босою і недоїдати разом з тітонькою Туп, вона таки розживеться на новий фургон для Тари, а цей геть спалить.

Вілл спершу не озивався, і Скарлет у душі була йому вдячна. Він кинув свого побитого негодами бриля на дно підводи, прицмокнув на коня, і вони рушили. Вілл анітрохи не змінився: був усе так само худий і довготелесий, ясно-рудявий, з лагідними очима й терплячістю, як у тяглової худобини.

Виїхавши з містечка, вони звернули на червонясту дорогу до Тари. Над обрієм ще не згасла рожева стяга, густі піристі хмари прибрали золотавої і блідо-зеленої барви. Тиша присмеркового сільського краєвиду заспокоювала, немов молитва. І як вона змогла — думалося Скарлет — усі ці місяці прожити без запахущого сільського повітря, просяклого духом свіжозораної землі та літніх ночей? Волога червона рілля пахтіла так чудово, так знайомо й дружньо, що хотілося вискочити з фургона й набрати її повні долоні. Шлях обабіч оторочувала суціль зеленою стіною жимолость, і від неї, як завжди після дощу, ішов густий аромат, найніжніший у світі. Над головами в них вряди-годи прудко пролітали ластівки, ті, що гніздяться у димарях, а то ще перебігав через дорогу заєць, метляючи білим хвостом, наче гагарячою пухівкою. Скарлет, коли вони проїздили повз оброблені поля, де вперто пнулися вгору з червоної землі зелені кущики бавовнику, з радістю завважила, що заходить на добрий урожай. Яке ж чудове це все! Легка сіра імла над болотяними низовинами, червона земля й зелений бавовник, хвилясті пагорби й звивисті ряди кущів на них, а за ними на обрії темним муром шикуються височенні сосни. Та як вона могла так довго залишатися в Атланті?

— Скарлет, перш ніж оповідати вам про містера О’Гару — а я хочу оповісти вам усе, поки доїдем додому,— мені хотілося б дещо поспитати у вас. Ви ж тепер, я так гадаю, старша в сім’ї.

— А про що йдеться, Вілле?

Він на хвильку подививсь на неї своїм лагідним спокійним поглядом.

— Мені просто хотілося, щоб ви дали згоду на моє одруження зі Сьюлін.

Скарлет аж схопилася руками за сидіння: від подиву вона так хильнулась назад, що трохи не впала. Одруження зі Сьюлін! Їй навіть і на думку не спадало, що хтось може пошлюбити Сьюлін після того, як вона, Скарлет, відбила у неї Френка Кеннеді. Та кому потрібна ця Сьюлін?

— Боже милий, Вілле!

— Отже, ви не проти?

— Проти? Ні, але... Ну, ти мене й вразив, Вілле. То це ти одружуєшся зі Сьюлін? А я ж була певна, що ти накидаєш оком на Керрін.

Він, не відводячи погляду від коня, легенько шмагонув його віжками. Обличчя Вілла не ворухнулось, проте Скарлет здалося, що він ледь чутно зітхнув.

— Може, й було щось таке,— сказав він.

— То що, вона дала тобі од коша?

— Я ніколи її не питав.

— Ну й дурний, коли так. Спитай її, Вілле. Вона варта двох Сьюлін!

— Ви, Скарлет, не знаєте багато чого, що сталося в Тарі. В останні місяці ви не дуже приділяли нам своєї