Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл

Вона так поспішала, що встигла взяти з собою в невеличкому саквояжі тільки нічну сорочку та зубну щітку, навіть білизни на змінку не прихопила. Шити собі жалобну сукню не було коли, тим-то вона позичила чорне вбрання у місіс Мід. Воно їй не зовсім підходило розміром, та й ще місіс Мід останнім часом схудла, а Скарлет уже кілька місяців як була вагітна, тож тепер мало не задихалася в цій тісній одежині. Хоч і зажурена через Джералдову смерть, вона, однак, пам’ятала про свій зовнішній вигляд і дивилась на себе теперішню не без зневаги. Фігура її зовсім пропала, обличчя й ноги припухли. Досі Скарлет не дуже цим переймалася, але зараз, коли за якусь годину вона постане перед Ешлі, це її неабияк хвилювало. Попри весь свій біль від тяжкої втрати вона аж здригалася, думаючи, що доведеться побачитися з Ешлі, маючи під серцем дитя від когось іншого. Вона кохала Ешлі, і він кохав її, а ця непрохана дитина неначе засвідчувала її невірність Ешлі. Але хоч і як їй було неприємно, що він дивитиметься на неї в такому стані, коли вона й тілом розбухла, і легкість ходи втратила, зустрічі цієї ніяк не уникнути.

Скарлет нетерпляче потупувала ногою по землі. Вілл мав би зустріти її. Звичайно, вона може піти до Булларда й спитати про Вілла або попрохати там когось, щоб одвіз її до Тари, коли виявиться, що Вілл не зміг приїхати. Але їй не хотілося йти до крамниці. Була субота, і там зібралася, либонь, чи не половина чоловіків з округи. А Скарлет не хотіла виставляти себе на чужі очі в такому вигляді, в цій сукні не по розміру, яка не приховувала, а навпаки, ще більш випинала її розбухлий живіт. І не хотіла вислуховувати їхнє співчуття з приводу Джералда. Ці вислови співчуття їй були непотрібні. Вона боялася, що розплачеться, почувши, як хтось згадає батькове ім’я. А плакати їй не можна. Скарлет знала, що трохи попустивши собі, вже не стримає плачу, як то було тієї жахливої ночі, коли втікали з Атланти й Рет покинув її на темній дорозі за містом, і вона втупилась лицем у гриву коня й плакала, плакала, нестримні сльози шматували їй серце, і несила була зупинитись.

Ні, вона не плакатиме! Скарлет відчувала, що в горлі знов наростає грудка, як уже бувало не раз, відколи вона дізналася гірку новину,— але ж слізьми горя не розрадиш. Тільки ще дужче роз’ятриш рану й ослабнеш духом. Чому, ну чому ні Вілл, ні Мелані, ні дівчата не написали їй, коли Джералдові погіршало? Вона б найпершим поїздом кинулась до Тари, привезла б йому лікаря з Атланти, якби була потреба. Дурні такі, всі вони! Невже вони ні на що не здатні без неї? Не може ж вона бути водночас у двох місцях, а Господь Бог знає, як вона заради всіх них надривається в Атланті.

Вона горзалася на діжці, дедалі більш непокоячись, чому нема Вілла. І де це він? Тоді раптом почувся хрускіт шлаку на коліях позаду, і, обернувшись, вона побачила, як з насипу спускається до фургону Алекс Фонтейн з мішком вівса на спині.

— Боже милостивий! Невже це ти, Скарлет? — скрикнув він, кинув мішок, підбіг до неї і потис їй руку, розпливаючись від задоволення усім своїм вузьким засмаглим лицем, звичайно таким похмурим.— Я такий радий тебе бачити! Вілл у кузні, підковує коня. Поїзд запізнювався, і він подумав, що встигне. Привести його?

— Так, будь ласка, Алексе,— відказала Скарлет, усміхаючись попри все своє горе. Так було приємно побачити когось із давніх знайомих!

— М-м... Скарлет,— почав розгублено Алекс, усе ще не випускаючи її руки,— я дуже тобі співчуваю за батька.

— Дякую,— сказала вона, не рада, що він заговорив про це. Алексові слова немовби оживили перед її очима розпашіле обличчя Джералда, його розкотистий голос.

— Якщо це хоч трохи втішить тебе, Скарлет, то знай, що ми тут страшенно пишаємось ним,— провадив Алекс, відпустивши її руку.— Він... ну, ми вважаємо, що він загинув як солдат на посту.

Що він хоче цим сказати? — не могла дотямити Скарлет.— Як солдат? Чи хтось його застрелив? Чи він зчепився з пристібаями, як Тоні? Але вона не повинна нічого цього слухати. Якщо вона заговорить про Джералда, то розплачеться, а цього не можна допустити, поки вона не сховається від чужих очей у фургоні з Вілл ом і не виїде з містечка, де вже ніхто її не бачитиме. Вілл не рахується. Він як брат.

— Я не хотіла б говорити про це, Алексе,— коротко відказала вона.

— А я й не дорікаю тобі, Скарлет,— мовив Алекс, увесь паленіючи від гніву.— Якби це моя сестра... знаєш, Скарлет, я ніколи жодним лихим словом не прохопився ні про одну жінку, але, між нами кажучи, комусь треба добре-таки відшмагати Сьюлін.

«Про що це він торочить? — губилася в здогадах Скарлет.— До чого тут Сьюлін?»

— У нас тут, мушу визнати, всі такої думки про неї. Один тільки Вілл обстає за нею... ну, і, звичайно, міс Мелані, але вона свята й ні в кому не бачить вади і...

— Я ж сказала — я не хочу про це говорити,— холодно повторила Скарлет, однак Алекс анітрохи не образився на її слова. Він дивився на неї таким поглядом, наче розумів, звідки цей тон, і це дратувало. Вона не хотіла чути нічого поганого про свою рідню від когось стороннього й не хотіла показати, що не знає, про що йдеться. І чому Вілл не написав їй про все докладно?

Хоч би Алекс не дивився на неї так пронизливо! Вона відчувала, що він здогадується про її вагітність, і від цього їй було не по собі. Але Алекс, пильно придивляючись до неї в сутінках, думав лише про те, як разюче вона змінилась лицем, аж було дивно, що він узагалі впізнав її. Мабуть, це тому, що вона при надії. Жінки в такому стані стають з біса бридкі. Та ще й те, звісно, що вона тяжко переживає за старого О’Гару. Вона ж була його улюблениця. Але ні, зміна якась глибша. Вигляд у неї куди кращий, ніж коли він її бачив останнього разу. Принаймні виглядає