Українська література » Сучасна проза » Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл

Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл

Читаємо онлайн Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл
Річ у тому, що Слеттері заклали позов на велику суму грошей за ту халупу, яку в них спалили янкі, і чоловік Еммі через Вашингтон виклопотав їм відшкодування.

Мені розповідали, що коли Сьюлін згадала ці два прізвища, ваш тато випростався весь і гостро глянув на неї. Свідомість його прояснилась, і він мовив: «То Слеттері й Макінтоші теж таке щось підписали?» Сьюлін розгубилася, почала смикатись, відказала спершу «Так», потім «Ні», а він тоді як гримне на все горло: «То що, цей клятий оранжист і цей клятий біляк-голодранець теж отаке підписали, чи як?» А Гілтон солодко так йому й каже: «Підписали, сер, і одержали купу грошви, тож і ви стільки одержите».

Тоді старий добродій рикнув, мов бугай. Алекс Фонтейн казав, що почув його аж на другому кінці вулиці, в шинку А коли заговорив він, то з таким густим ірландським акцентом, що аж вуха різало: «То теє ви думаєте, що О’Гара з Тари піде брудним слідом клятого оранжиста й клятого біляка-голодранця?» І розірвав папір навпіл, жбурнув клапті Сьюлін в обличчя, гаркнув: «Ти мені не дочка!» — і стрілою вискочив з контори.

Алекс каже, ваш тато біг вулицею, наче скажений бугай. Він каже, що старий добродій уперше, відколи ваша мати померла, зробився схожим на самого себе. П’яний він був як ніч і кляв усіх на всі спусти й заставки. Алекс каже, що зроду ще не чув, аби хто так смачно лаявся. Під шинком трапився йому Алексів кінь, то він одним махом вихопився на нього верхи, ні в кого не питаючись, і рвонув чвалом, збиваючи на всі боки куряву, і тільки кляв нещадно геть усе на світі.

А при заході сонця ми з Ешлі саме сиділи на ганку, дивились на дорогу, і з голови нам не йшли тяжкі думи. Міс Меллі нагорі у себе плакала в ліжку, але нам нічого не наважилася сказати. І ось ми почули тупіт копит на дорозі й чийсь крик, як ото коли на лисиць полюють, і Ешлі сказав: «Дивна річ! Схоже на голос містера О’Гари — він так гукав, під’їжджаючи верхи до нашого дому, ще до війни».

І тоді ми побачили його з протилежного краю вигону. Він, певно, перескочив там через тин. І чвалував на вершину пагорба, виспівуючи на повен голос, наче бозна-як веселий. Я й не знав, що у вашого батька такий голос. Він співав «Візок дорогою котив», шмагав коня капелюхом, І той мчав щодуху, як шалений. Підскочивши до вершини пагорба, віжок він не натягнув, тож ми бачили, що він збирається перескочити через огорожу вигону. Ми посхоплювались на ноги, перелякані всмерть, а він як загорлає: «Глянь, Еллен! Диви, як я зараз перемахну!» Але кінь перед самим тином став мов укопаний і не скочив, і ваш тато перелетів кубертом через голову коня. Він зовсім і не мучився. Коли ми підбігли, він був уже неживий. Мабуть, в’язи скрутив.

Вілл почекав з хвилину, чи Скарлет не скаже чого, а коли вона промовчала, узявся за віжки.

— Н-но, Шерман,— прицмокнув він на коня, і той рушив у бік дому.

Розділ XL

Скарлет мало спала тієї ночі. Коли почало світати й на сході з-поза темних сосон зійшло сонце над пагорбами, вона підвелася з розторсаного ліжка, сіла на дзиглик біля вікна і, схиливши втомлену галову на руку, задивилася на бавовникові поля ген за оборою та садком Тари. Все було таке свіже, росяне й зелене, оповите такою тишею, що вигляд цих полів був як цілюща відрада й утіха її зболеному серцеві. Тара о цій світанковій порі здавалася дбайливо доглянутою і вмиротвореною, дарма що господар її став уже небіжчиком. Приземкуватий курник було обмащено шаром глини проти щурів та ласиць і побілено, так само, як і складену з колод стайню. Город з грядками кукурудзи та яскраво-жовтих гарбузів, бобів і ріпи був дбайливо прополотий і ретельно огороджений дубовим кіллям. У садку не лишилось ані бур’янини, і тільки стокротки вільно росли собі попід довгими рядами дерев. На яблуках та пухнастих рожевих персиках, напівприхованих за зеленим листям, ледь поблискувало сонце. А далі тяглися звивисті ряди кущів бавовнику, застиглих і зелених під золотим ранковим небом. Качки й кури перевальцем сунули на поля, де в пухкій зораній землі під кущами визбирували жирних червів та слимаків.

У серці Скарлет тепліла прихильність і вдячність до Вілла, бо це ж він дав усьому лад. Хоч і віддана серцем Ешлі, вона, однак, розуміла, що не йому передусім має завдячувати цей добробут — підняти Тару з руїни не зміг би плантатор-аристократ, а тільки невтомний у праці дрібний фермер, залюблений у свою землю. Адже теперішня Тара була всього лишень «двокінною» фермою, а не панською плантацією минулих днів, коли на пасовищах паслося повно мулів та породистих коней, а поля бавовнику й кукурудзи простягались аж за обрій. Але що у них лишилося, було як слід запоране, а ті акри, які лежали облогом, з настанням кращих часів можна буде знов обробити, і вони стануть ще й родючіші після перепочинку.

Однак Вілл не тільки добре загосподарював ділянки поблизу садиби. Він ще й зумів протистояти двом ворогам плантаторів Джорджії — самосійній сосні та заростям ожини. Вони не прокралися знишка на город, і вигін, і бавовникове поле, й моріжок і не розрослися нахабно під самим ганком Тари, як то сталося на численних плантаціях по всьому штату.

У Скарлет аж серце завмерло, коли вона подумала, як близько була Тара від цілковитого занедбання. Вона й Вілл — вони таки добряче вдвох попрацювали. Витримали зазіхання янкі й саквояжників, наступ природи. А найголовніше — Вілл обіцяв, що після того як зберуть бавовну вона вже не муситиме присилати грошей,— хіба що котрийсь інший саквояжник накине оком на Тару й через нього підвищать податок. Скарлет розуміла, що Віллові без її допомоги доведеться скрутно, але захоплювалась його прагненням до незалежності й шанувала за це. Бувши на становищі найманого робітника, Вілл міг брати у неї гроші, та стаючи її швагром і господарем дому, він воліє покладатись лише на власні сили. Вілла й справді наче сам Бог послав їм.

*

Порк викопав могилу ще напередодні, поруч з могилою Еллен, і тепер завмер з лопатою в руці за пагорком вологої червоної землі, яка невдовзі ляже на домовину. Скарлет стояла позад нього в плямистих просвітках вузлуватого низькорослого кедра, окроплена гарячим сонцем

Відгуки про книгу Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: