Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл
Під кінець літа в її маленькому ледь освітленому домі чи не щовечора збиралося повно гостей. Стільців ніколи не вистачало, і часто дами вмощувались на сходинках ганку, а чоловіки побіля них на поруччях, на скриньках, а то й просто внизу на моріжку. Скарлет не раз, бува, дивлячись на гостей, що сиділи на траві й пили чай — єдиний почастунок, на який Вілкси спромагалися,— думала, як Мелані не і соромно виставляти на люди своє убозтво. Сама Скарлет-бо вважала, що допоки вона не обставить дім тітоньки Туп, як до війни, і не зможе подавати гостям добрі вина та віскі з цукром, запечену шинку й холодну оленину, то й думати нічого запрошувати до себе в дім гостей, надто ж таких іменитих, які бували у Мелані.
А у Мелані частенько гостював з родиною генерал Джон Б. Гордон, великий герой Джорджії. Проїжджаючи через Атланту, ніколи не проминав нагоди завітати до Мелані й панотець Райєн, конфедератський поет-священик[15]. Він чарував присутніх власною дотепністю і охоче, не дожидаючи припрошень, декламував свою «Шпагу генерала Лі» або безсмертний «Подоланий стяг», що його слухачки не могли слухати без сліз. Бував у Мелані, навідуючись де міста, і Алекс Стівенс, колишній віце-президент Конфедерації, і коли звістка про це розходилась між городян, у будинку яблуку ніде було впасти — гості годинами сиділи, заслухані у лункий голос цього слабосилого інваліда. При кожній такій нагоді з кільканадцятеро дітей дрімали на колінах у батьків, хоча давно б уже мали спати у себе в ліжку. Батькам хотілося, щоб їхнє дитя через багато років могло похвалитись, що його цілував сам великий віце-президент або що йому потис руку один з провідників їхньої Благородної Справи. Якщо до міста приїжджав котрийсь визначний діяч, він неодмінно знаходив дорогу до дому Вілксів, а часто залишався там і на ніч. Невеликий будиночок з пласким дахом раз у раз бував переповнений, і Індії доводилося спати на сіннику в крихітному покоїку, що правив за дитячу кімнатку Бо, а Ділсі — бігти через задній двір позичати в куховарки тітоньки Туп яєць на сніданок, але Мелані приймала всіх так гостинно, немов була власницею розкішного особняка.
Мелані й не здогадувалася, що для всіх цих людей вона була уособленням пошарпаного в битвах рідного прапора, до якого сходяться рештки розбитого війська. Тож її і здивувало, і приголомшило, коли доктор Мід якось після приємно проведеного вечора у неї в домі, на якому він відзначився вправною декламацією монологу Макбета, поцілував їй руку й голосом, натренованим на прославлянні Нашої Священної Справи, заявив:
— Люба моя міс Мелані, відвідини вашого дому — для мене завжди честь і насолода, бо ви... і такі леді, як ви... це душа всіх нас, це все, що нам залишилось. Наших юнаків скосили у розквіті літ, а наших молодих жінок позбавили життєрадісного сміху. Наше здоров’я підірване, наші традиції викорінено, наші звички занехаяно. Добробут наш знищено, нас відкинуто на півсторіччя назад, а на плечі наших підлітків, яким би ще ходити до школи, та старих, яким би дрімати на осонні, ліг надсильний тягар. Але ми відродимося, бо серед нас є такі шляхетні люди, як-от ви, і на таких людей ми можемо покладати надії. І допоки такі, як ви, є серед нас, усіх інших нехай собі забирають янкі!
*
Поки Скарлет не розбухла так, що навіть велика чорна шаль тітоньки Туп уже не приховувала її стану, вона й Френк часто протискалися через живопліт у глибині подвір’я і прилучались до вечірніх сходин на ганку Мелані. Примощувалася Скарлет завжди в затінку, щоб нікому не впадати в око, і звідти непомітно для інших уволю надивлялась на обличчя Ешлі.
Скарлет і приходила на ці вечірки лише заради Ешлі, бо розмови, які там велися, страшенно її нудили. Вони завжди йшли за усталеним зразком: спершу мовилося про скрутні часи, далі про політичне становище, а потім незмінно про війну. Дами бідкалися, як усе дорожчає, і запитували у джентльменів, чи повернуться коли-небудь добрі часи. Обтяжені всезнанням джентльмени звичайно відповідали, що таки повернуться. Це тільки питання часу. А скрута — явище тимчасове. Дами знали, що джентльмени брешуть, і джентльмени знали, що дами знають, що вони брешуть. А проте одні бадьоро брехали, а інші вдавали, наче їм вірять. Адже всі знали, що скрутні часи не для того настали, щоб скоро минутись.
Коли тема скрутних часів вичерпувалася, дами заводили мову про дедалі більшу зухвалість негрів, висловлювали своє обурення саквояжниками й говорили про те, як принизливо бачити на кожному перехресті солдатів-янкі. А що думають джентльмени,— чи закінчать коли янкі цю свою Реконструкцію в Джорджії? Джентльмени запевняли дам, що Реконструкції ось-ось надійде кінець — тобто відразу по тому, як демократи знову одержать виборче право. Дами були досить обачливі й не питали, коли саме це буде. А набалакавшись про політику, бралися за війну.
Тільки-но де зійдуться двоє конфедератів, як темою розмови стає війна, а де зійдеться їх кільканадцятеро, то вже весь хід війни енергійно переглянуть. І найголовніше в тих розмовах — словечко «якби».
«Якби Англія визнала нас...» — «Ось якби Джеф Девіс реквізував усю бавовну і встиг до блокади переправити її до Англії...» — «Якби Лонгстріт виконував накази під Геттісбергом...» — «Ото якби Джеб Стюарт не вирушив у рейд, коли Мастак Роберт так його потребував...» — «Якби ми не втратили Непоборного Джексона...» — «Якби янкі не захопили Віксберг...» — «Якби ми витримали ще рік...» І завжди: «Якби не призначили Гуда замість Джонстона...» або «Якби не Джонстон, а Гуд командував під Долтоном...».
Якби! Якби! Колишнє збудження оживало в тихих протяглих голосах піхотинців, кіннотників, гармашів, які вели ці розмови мирними вечорами, воскрешаючи в пам’яті дні, коли життя їхнє буяло у розповні, відновлюючи навзаході самотньої своєї зими гарячу пору літа.
«Вони ні про що інше не можуть говорити,— думала Скарлет.— Тільки про війну. Завжди про війну. І повік ні про що не говоритимуть, тільки про війну. Аж до самої своєї смерті».
Вона озиралася довкола й бачила у
