Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл
Френк, правда, хоче мати велику родину, але якось вона його вкоськає. Рішення її непохитне. Це буде її остання дитина. Тартаки — набагато важливіше.
Розділ XLII
Дитина Скарлет виявилась дівчинкою, лисоголовим пуцьвірінком, бридким, як безволоса мавпочка, і кумедно схожим на Френка. Ніхто, крім засліпленого любов’ю батька, не міг добачити в ній бодай натяку на вроду, але сусіди, бувши зичливі, запевняли: всі бридкі немовлята з часом робляться гарненькими. Назвали її Елла Лорена, Елла на честь бабусі Еллен, а Лорена — бо це було тоді наймодніше ім’я для дівчат, так само, як імена Роберт Лі та Непоборний Джексон були широко вживані для білих хлопчиків, а Авраам Лінкольн та Емансипація — для негренят.
Народилась вона серед того тижня, коли всю Атланту охопило гарячкове збудження і в повітрі відчувалось наближення нещастя. Заарештували одного негра, що похвалявся, ніби згвалтував білу жінку, але не встиг він постати перед судом, як на в’язницю вчинив набіг ку-клукс-клан і негра тихенько повісили. Клан зробив це, щоб звільнити не названу ще жертву насильства від необхідності свідчити у відкритому суді. Її батько та брат ладніше б застрелили дочку й сестру, ніж дозволили їй привселюдно зізнатись у такій ганьбі, отож лінчування негра здавалося громадянам єдино розумним виходом із становища, власне, іншого пристойного виходу ніхто й не уявляв. Проте військові власті це обурило неймовірно. Вони не розуміли, чому дівчина мала о соромитись своїх публічних свідчень.
Почались арешти на кожному кроці, солдати присягалися, що вирвуть клан з коренем, хоч би для цього довелося запроторити за грати всіх білих чоловіків в Атланті. Негри, налякані й спохмурнілі, подейкували про те, що відплатять спаленням будинків. Ширились чутки, ніби янкі перевішають усіх винних, якщо їх знайдуть, та що негри готуються підняти повстання проти білих. Люди сиділи по домах, позамикавши двері й позачинявши віконниці, а чоловіки остерігалися йти на роботу й лишати жінок та дітей без захисту.
Скарлет, яка ще лежала в ліжку, виснажена пологами, нишком дякувала Богу, що Ешлі занадто розважливий, аби належати до ку-клукс-клану, а Френк задля цього надто старий і плохий. Це ж було б таке жахіття — остерігатися, що янкі будь-якої хвилини можуть прийти й заарештувати їх! І чому ці тупоголові молодики з клану безнастанно дражнять янкі, коли й без того все погано! Та й, може, тієї дівчини і не гвалтували. Може, то їй з переляку здалося, а тепер через неї хтозна-скільки людей, чого доброго, заплатять життям.
У такій атмосфері, коли нерви були напружені до краю, коли ти наче бачиш, як вогонь по шнуру ось-ось досягне бочки з порохом, Скарлет швидко набиралася сили. Життєва енергія, що допомагала їй перетривати скрутні дні в Тарі, стала у пригоді й тепер, і за два тижні після народження дочки Скарлет уже сиділа в ліжку й нарікала на власну бездіяльність. А за три тижні вона встала і заявила, що мусить їхати на свої тартаки. Там же вся робота зупинилася, бо Г’ю й Ешлі боялися залишати свої родини самі на цілий день.
І тоді вдарив грім.
Френк, гордий своїм батьківством, набрався духу й заборонив Скарлет виходити з дому, поки становище таке небезпечне. Вона й не думала зважати на його заборону й любісінько вирушила б у своїх справах, але ж він спровадив до платної стайні її бричку й коня і звелів нікому їх не давати, а тільки йому. Ще й більше того: поки вона нездужала, він і Мамка терпляче обнишпорили весь будинок і познаходили її сховані гроші. Френк ці гроші поклав у банк на своє ім’я, тож-бо тепер їй не було на що навіть найняти повіз.
Скарлет страшенно розкричалася на Френка й Мамку, потім стала їх просити й нарешті проплакала весь ранок, мов дитина, забаганку якої дорослі не хочуть задовольнити. Але на всі свої благання вона чула тільки одне: «Не треба, любчику! Ти ж просто хвора, дитятко!» Або: «Годі-бо так побиватися, міс Скарлет, а то у вас прокисне молоко і в немовляти заболить животик, це вже певно».
В нестямі Скарлет кинулася через двір до Мелані й там на весь голос викричала усі свої болі,— мовляв, вона пішки добереться до тартаків, і всім в Атланті розкаже, за якого покидька вийшла заміж, і не дозволить ставитись до неї, як до вередливої дурки. Вона візьме з собою пістолета й застрелить кожного, хто спробує їй загрожувати. Одного вона вже застрелила, і тепер залюбки, атож, залюбки, застрелить і когось іншого. Вона...
Мелані, яка боялася навіть на власному ганку показатись, вкинули в жах ці погрози Скарлет.
— Та як ти можеш наражати себе на таку небезпеку! Я не переживу, коли з тобою щось станеться! Ох, ради Бога...
— Ні, я піду! Я піду! Я піду пішки...
Мелані дивилась на неї і починала розуміти, що це зовсім не істерика жінки, яка ще не оклигала від пологів. На обличчі у Скарлет проступала та сама безоглядна нездоланна затятість, яку так часто вона бачила на обличчі у Джералда О’Гари, коли той, бувало, твердо вирішував зробити щось по-своєму. Вона обхопила Скарлет за стан і міцно пригорнула.
— Це все я винна, що не така хоробра, як ти, і тримаю Ешлі вдома весь цей час, коли він мусив би бути на тартаку. Ох, дорогесенька! Я така боягузка! Голубонько, я скажу Ешлі; що анітрішечки не боюся, що я перебуду в тебе й тітоньки Туп, а він може ходити на роботу і...
Скарлет навіть сама перед собою не зізналася б, що вважає Ешлі нездатним дати раду в такій ситуації, тож і вигукнула:
— Не смій цього робити! Яка там буде користь від Ешлі, коли він тільки й думатиме про вас? Усі такі ненависні! Навіть дядько Пітер не хоче возити мене! Але начхати! Я виберусь сама. Пройду пішки всю дорогу й десь таки найму бригаду чорнюків...
— Ой ні! Ти не повинна цього робити! Бозна-що може з тобою статись. Кажуть, у тих халупах у Наметищі на Декейтерській дорозі повно розбещених негрів, а тобі ж доведеться там проходити. Стривай-но, я подумаю... Голубонько, пообіцяй мені, що ти нічого сьогодні не робитимеш, а я тим часом щось придумаю. Обіцяй, що підеш додому й ляжеш у ліжко. Ти так ослабла. Обіцяй мені.
Геть вичерпавшись після спалаху гніву, Скарлет і справді знесиліла, тож нехотя дала Мелані
