Лист незнайомої - Стефан Цвейг

Він здригнувся, подивився на мене, і в його погляді чомусь був страх, потім почервонів і втік, не сказавши і слова. Навіть босоногий хлопчисько не хотів, щоби я зробив для нього щось приємне. Мабуть, у мені було щось дуже чуже, я відчував це, тому не міг злитися з натовпом і плавав у ньому, ніби краплина олії у воді.

Але здаватися було ще рано. Я більше не міг залишатися на самоті. Мої ноги пекли у запилених лакових черевиках, у горлі дерло від різкого ядучого диму. Я озирнувся: праворуч і ліворуч поміж групками людей можна було побачити невеличкі острівці зелені, буди з наїдками та напоями, столи, накриті червоними скатертинами, дерев’яні лави, на яких сиділи незаможні міщани за пивом і недільними сигарами. Мені закортіло до них, адже ці незнайомі між собою люди, зустрівшись за одним столом, легко вступали в розмову. Тут було трохи тихіше, ніж довкола. Я підійшов ближче і пошукав поглядом стіл, а потім вирушив до одного, за яким сиділа сім’я міцного пузатого робітника – його дружина, двоє жвавих доньок та маленький хлопчик. Вони кивали головами, жартували, за їхніми задоволеними безтурботними поглядами було приємно спостерігати. Я ввічливо привітався, взявся за бильце стільчика і запитав, чи можу сісти біля них. І їхній сміх миттєво обірвався – вони трохи помовчали (так ніби кожен чекав, поки інший дасть дозвіл говорити далі), а потім жінка, яка теж враз посерйознішала, сказала:

– Звичайно! Прошу вас!

Я сів і відразу ж відчув, що зіпсував загальний настрій: тепер за столом панувало напружене мовчання. Я не наважувався підняти очі від червоної картатої скатертини, на якій було повно плям та острівців розсипаної солі і перцю, але відчував, що всі вони уважно спостерігають за мною. І я нарешті збагнув, хоча і запізно, що надто вишукано вбраний, як для такого місця, – елегантний костюм, паризький циліндр, перлина у сірій краватці. Моя елегантність та дорогі парфуми примушували тутешню публіку ніяковіти і сприймати мене як чужинця. І це мовчання п’яти людей змусило мене вп’ястись очима у стіл, опустити голову і все уважніше розглядати червону картату скатертину, раз по раз перераховувати на ній кількість червоних і чорних квадратів. Мені було соромно, і я не наважувався ні підняти очі, ні підвестися з-за столу. І коли кельнер нарешті приніс моє пиво, я відчув велике полегшення. Переді мною поставили важкий кухоль, тож тепер я вже міг наважитися ворушити рукою і кидати обережні погляди вбік. І справді, усі п’ятеро уважно спостерігали за мною, без ненависті, але з помітним відчуженням. Наївним інстинктом свого соціального прошарку вони відчували, що я вдерся у їхній грубий світ, бо шукаю тут чогось, що не можу знайти у своєму оточенні, що мене привела сюди не любов і не симпатія, не просте бажання потішитися недільним спокоєм і випити пива, а якась незрозуміла їм пристрасть, яка викликає недовіру. Так само як не повірив мені хлопчина біля каруселі і не прийняв мого подарунка, так само як мене вперто не зауважували тисячі безіменних людей у натовпі і мимоволі вороже реагували на мою елегантність та світськість. Але тим не менше я відчував, що якби мені вдалося знайти просте, людське слово і почати з нього розмову, батько або мати обов’язково відповіли б мені, а дівчатка всміхнулися б, тоді я міг би піти з хлопцем постріляти до тиру навпроти і відчути справжню дитячу радість. І через п’ять-десять хвилин я би вже вивільнився зі своєї звичної ролі, і втягнувся б в атмосферу буденної розмови, і навіть викликав би певну довіру. Але я не міг підібрати такого слова, моє горло душив цілком невиправданий, але сильніший за мене сором, і я сидів за столом біля цих простих людей із опущеним поглядом, ніби злочинець, мучився тим, що своєю непроханою присутністю зіпсував їм останні недільні години. І це напружене сидіння стало мені карою за багаторічну зверхність, з якою я проходив повз тисячі таких столів і мільйони таких простих людей за ними, заклопотаний лише власним успіхом у колі рівних собі. Тому тепер я відчував, що прямий шлях до них для мене закритий, їхня проста манера розмовляти недоступна мені тепер, коли я так хотів відчути себе не чужинцем, а своїм серед них, і цю стіну між нами вже не зруйнувати.

І хоча я звик почувати себе вільно, тепер сидів напружений і перераховував червоні і чорні квадрати на скатертині стола, аж поки знову не прийшов кельнер. Я розрахувався і піднявся зі свого місця, залишивши ледь надпитий кухоль пива, ввічливо попрощався. Мені відповіли так само ввічливо і здивовано, і я, навіть не озираючись, був переконаний, що варто повернутися до них спиною, як вони відчують полегшення від того, що позбулися чужинця, і за столом відновиться попередня жвава та невимушена атмосфера і знову запанує затишок.

І я, ще більш спраглий, затятий і зневірений, знову повернувся у людський натовп. Людей надворі за цей час поменшало, натовп уже не був таким густим ані під деревами, які чорними свічками впиралися у темряву неба, ні у світлі вогнів каруселі, усі поволі розходилися з площі. Змінився і галас цієї людської маси: він більше не був таким монолітним, глибоким і потужним, а розділився на численні тихіші звуки, які час від часу зовсім заглушала музика, яка вибухала тепер різкими і несподіваними хвилями, ніби намагалася затримати тих, хто йшов додому. Змінився і сам натовп: діти з повітряними кульками і пачками конфеті пішли додому, а разом з ними і святково вбрані батьки. Тепер довкола чулося більше нетверезих вигуків, хлопці похитувались, але продовжували йти вперед, ніби в пошуках подальших пригод, усе більше п’яних виходило на центральну алею з бічних доріжок парку; за той час, поки я сидів за пивом у кнайпі, цей дивний світ став ще більш примітивним. Але якраз ця фосфоризована атмосфера нахабства та небезпеки подобалася мені більше, ніж попередня недільно-міщанська. Інстинкт, який прокинувся в мені, відчував спорідненість із цими підозрілими постатями, які походили з найнижчих верств суспільства, вони вешталися парком і шукали чогось, а я відчував у них відображення себе, адже вони також були