Лист незнайомої - Стефан Цвейг

Равахоль!» ставав нестерпним, а чоловік усе більше видавався мені ненависним, я аж пінився від люті і залюбки вгатив би кулаком у чорне провалля його роззявленого в крику рота. Я тремтів від люті, мов у гарячці, відчував, що от-от зірвуся і зроблю якусь дурницю. Але тут ще один кінь вирвався уперед. Можливо, це був Тедді, можливо, можливо, – і ця надія знову пробудила у мені азарт. Мені здалося, що над крупом коня промайнуло щось червоне, коли вершник махнув нагайкою, це міг бути мій кінь, мав бути мій! Але чому він не може розігнати його як слід, цей невдаха! Ще раз ударити нагайкою! Ще раз! Ось, ось він наздоганяє, він уже зовсім близько! Ще трохи. Чому Равахоль? Равахоль? Ні, не Равахоль! Не Равахоль! Тедді! Тедді! Вперед, Тедді! Тедді!

Раптом я відхилився назад. Що – що це таке було? Хто кричав, як божевільний? Хто тупотів: «Тедді! Тедді!» Невже це був я? І я сам злякався власного азарту. Хотів стриматися, взяти себе в руки, моя гарячка змінилася раптовим нападом сорому. Але я не міг відвести погляду від поля, на якому двоє коней ніби приклеїлися один до одного, і це, мабуть, справді був Тедді, який не відставав від гидкого Равахоля, якого я ненавидів від усього серця, бо довкола мене інші вболівальники теж почали кричати:

– Тедді! Тедді!

Цей крик знову занурив мене у глибини азарту, нетривале прозріння минуло, і я більше не володів собою. Він повинен, він просто змушений перемогти; і справді, раптом з-за фаворита почала з’являтися голова іншого коня, спершу ледь помітна, а потім трохи ширша – ось уже видно шию, і в цей момент звучить фінальний сигнал, – трибуни зриваються в єдиному пориві, який значить і радість, і відчай, і лють. На коротку мить омріяне ім’я наповнює простір до самого неба. А потім крик обривається і звучить музика.

Розпашілий і спітнілий, я піднявся зі свого місця, серце шалено стукотіло. Але мені довелося відразу ж сісти знову, щоб трохи заспокоїтися, – настільки сильними були моє хвилювання і радість. Мене охопило досі незнане блаженство, безглузда, безпричинна радість від того, що доля так приречено виконує мої забаганки. Я марно намагався переконати себе, що цей кінь переміг усупереч моєму бажанню, бо насправді я хотів програти ці гроші. Але я сам собі не вірив, і вже відчував, як мене зі страшною силою кудись тягне. Я знав, куди саме: ближче до перемоги, до того, щоб відчути її, схопити руками, намацати в долонях гроші, багато грошей, сині хрусткі купюри поміж пальцями і лоскотання нервів по всьому тілу. Мною заволоділа якась незнана мені зла сила, проти неї нічого не міг вдіяти навіть сором. І я мимоволі піднявся з місця і швидко побіг до каси, брутально розштовхуючи ліктями натовп, пробився до віконечка, нетерпляче відсуваючи вбік чергу, тільки для того, щоб пошвидше відчути в долонях справжні гроші.

– Хам! – крикнув хтось мені вслід.

Я почув це, але навіть не озирнувся, щоб відповісти, я весь аж тремтів від дивної хворобливої нетерплячки. Урешті черга дійшла до мене і я схопив пачку синіх купюр. Тремтячими пальцями перерахував і відчув неймовірну радість. У пачці було сорок шість крон.

Я похапцем запхнув їх до кишені. У голові пульсувала одна-єдина думка: грати далі, виграти більше, ще більше. Де я подів свою газету? А, викинув геть від хвилювання. Я озирнувся, щоб купити нову. Але раптом із жахом зауважив, що люди довкола вишикувалися у черзі біля виходу, каси зачиняються, а прапори опускаються. Усе завершилося. Це був останній забіг. На якусь мить я застиг. А потім мене охопила лють, ніби зі мною вчинили несправедливо. Я не міг змиритися з тим, що тепер, коли усі мої нерви натягнуті мов струни, кров пульсує в жилах так швидко, як цього не бувало вже давно, і тут раптом усе закінчується. Я спробував потішити себе думкою, що помилився, але помилки бути не могло, бо натовп ставав усе рідшим і вже стало видно затоптаний газон поміж поодинокими постатями людей, які досі не пішли геть. Я відчув, що маю смішний вигляд у своєму збудженні, і врешті зрушився з місця, одягнув капелюх – ціпок я, здається, загубив біля трибуни – і попрямував до виходу. До мене підскочив якийсь лакей, послужливо підняв капелюха, я назвав йому номер фіакра, і він з усієї сили викрикнув його над площею, склавши долоні рупором. Тут же почувся стукіт кінських копит. Я наказав фірманові поволі їхати головною вулицею. Бо тепер, коли ажіотаж довкола уже зовсім спав, я відчув бажання ще раз відновити в уяві всі події сьогоднішнього дня.

У цей момент повз мене проїхав інший фіакр. Я мимоволі глянув на пасажирів, і тут же різко відвів погляд. Це була та сама жінка зі своїм вгодованим чоловіком. Вони не помітили мене. Але я раптом відчув, ніби мене зловили на гарячому. Це було страшенно неприємно. І мені захотілося крикнути фірманові, щоб поквапив коней, і я зміг якомога швидше втекти подалі від них.

Фіакр на своїх гумових шинах м’яко пересувався поміж каштанами на центральній алеї, праворуч і ліворуч їхало чимало інших повозів, схожих на кораблі з квітами, вони везли на борту свій барвистий вантаж – святково вбраних жінок. Повітря було м’яким і солодким, у ньому вже відчувалися перші пориви вечірнього холоду, які пробивалися крізь дорожню куряву. Але настрій приємної мрійливості більше не повертався: зустріч із обманутим Лайошем знову викликала в мені почуття сорому. Воно увірвалося в мою схвильовану азартом свідомість, немов холодний протяг. Я ще раз відтворив у своїй уяві те, що трапилося, і не міг зрозуміти сам себе: як я міг без жодної потреби привласнити випадково знайдені гроші, запхнути їх собі в кишеню, я, чесний чоловік, джентльмен, якого запрошують до найкращого товариства, офіцер запасу. Та ще й зробив це з жадібною радістю, з азартом, якому неможливо знайти виправдання. Ще годину тому я був бездоганним і чесним чоловіком, а тепер скоїв крадіжку.