Лист незнайомої - Стефан Цвейг
І я кинувся до кас, пробиваючись крізь натовп. Ось переді мною залишилося лише двоє чоловіків, а потім настане моя черга, і тут я усвідомив, що навіть не знаю, як називаються коні, на яких треба ставити. Я почав жадібно дослухатися до розмов довкола.
– Ви ставите на Равахоля? – запитав хтось у черзі.
– Звичайно, на Равахоля, – відповів співрозмовник.
– Думаєте, Тедді не має жодних шансів?
– Тедді? Та ви що? Він програв навіть пробний забіг. Ні в якому разі не ставте на Тедді.
Я проковтнув почуте, як спраглий ковток води. Отже, Тедді поганий. Він точно не виграє. І я відразу ж вирішив поставити на нього. Простягнув гроші у віконечко, назвав щойно почуте ім’я Тедді і додав: «В ординарі». Чиясь рука простягнула мені назад квитки. Тепер у моїй руці було дев’ять біло-червоних паперових квитків замість одного. Мені все ще було соромно, але вже не так пекло в долоні, і я не відчував себе більше так принизливо і неприємно, як тоді, коли тримав у руках гроші.
Я знову відчув себе легко, майже безтурботно: я позбувся грошей, а разом з ними й неприємного осаду від усієї цієї історії, усе знову перетворилось на жарт, як і було на початку. Я розслаблено опустився знову на свій стілець, запалив цигарку і поволі випускав дим перед собою. Але мені було неспокійно, я піднявся з місця, походив туди-сюди і знову сів. Як не дивно, мій мрійливий настрій зник, а замість нього з’явилася нервовість. Спершу я думав, що це через побоювання зустріти у людському натовпі Лайоша з дружиною. Але як вони могли б дізнатися, що дев’ять квитків у мене в руці належать їм? Неспокій натовпу також мені не заважав, навпаки, я з цікавістю спостерігав, чи люди не почали знову скупчуватися біля трибун, і весь час ловив себе на тому, що все частіше підіймаюся з місця, шукаючи очима прапорець, який підіймають догори перед початком забігу. Отже, тепер я теж відчув це – нетерпіння, гарячкове очікування, мені хотілося, щоб забіг розпочався чимшвидше і ця неприємна пригода нарешті завершилася назавжди.
Повз мене пройшов хлопець зі спортивною газетою. Я зупинив його, купив газету і почав читати програму перегонів, не без труднощів долав не дуже знайомий мені жаргон. Знайшов серед коней Тедді, дізнався ім’я його жокея, власника стайні і кольори – білий і червоний. Але чому це все раптом почало мене цікавити? Я роздратовано зім’яв папір і викинув геть, встав, потім знову сів. Раптом мені стало душно, і я змушений був витерти вологе чоло хустинкою, комір почав тиснути мене. А старт усе не розпочинався.
Нарешті почувся дзвінок, люди посунули до бар’єра, і в цей момент я з жахом відчув, що і мене цей звук вирвав із заціпеніння, ніби будильник із глибокого сну. Я так різко підскочив зі стільця, що перекинув його, а тоді помчав уперед, міцно стискаючи у пальцях квитки, врізався у саму гущу натовпу, ніби боявся, що запізнюся і прогавлю щось дуже важливе. Я брутально порозпихав ліктями людей і пропхався до самого бар’єра, вихопив стілець, на який збиралася сісти якась жінка, і забрав його собі. Неадекватність і нетактовність такої моєї поведінки відбилася, мов у люстрі, у здивованому погляді цієї жінки – це була моя знайома, графиня Р., я не наважився подивитися в її очі під роздратовано піднятими бровами, а відвів погляд убік, червоніючи від сорому і впертості, а тоді вискочив ногами на стілець, щоб краще бачити поле.
Десь далеко на іншому кінці поля на зеленому газоні біля лінії старту стояло кілька коней, а крихітні з такої відстані жокеї, схожі на кольорових клоунів, ледве втримували їх на лінії. Я відразу ж спробував відшукати серед них свого, але як не мав досвіду, то очі застилала якась дивна гаряча пелена, і я не міг розрізнити серед кольорових плям сполучення червоного з білим. У цей момент дзвінок прозвучав удруге, і, як сім кольорових стріл, водночас випущених з лука, коні зірвалися з місця. Спокійному сторонньому спостерігачеві це мало б видаватись дуже гарним та естетичним, – стрункі тварини галопом мчать по зеленій траві, майже не торкаючись копитами землі. Але я не відчув цієї краси, бо з усіх сил намагався розгледіти свого коня і свого жокея, дратуючись, що не прихопив бінокль. Як я не вигинався і не витягувався, але не міг побачити нічого, крім п’яти комах, які змішалися в один клубок, що стрімко пересувається. Але ось на повороті клубок почав розтягуватися, перетворився на клин, гострий кінець висунувся вперед, а задні коні почали відставати. Змагання ставало все запеклішим: троє чи четверо коней, що мчали галопом, зліпилися докупи, ніби кольорові смужки паперу, час від часу вони по одному ненадовго виривалися вперед. І я мимоволі витягнув усе своє тіло, ніби цей наслідувальний пружний і пристрасний рух міг підвищити швидкість коней і додати їм сили.
Довкола мене росло збудження. Більш досвідчені розпізнали кольори своїх коней ще на повороті, бо із загального гудіння натовпу все частіше, ніби ракети, виривалися окремі імена. Біля мене стояв якийсь чоловік і мов божевільний махав руками, а щоразу, коли вперед виривався один із коней, чоловік несамовито верещав гидким голосом:
– Равахоль! Равахоль!
Я побачив, що наперед і справді вирвався жокей у синьому, і мене охопила лють через те, що це не мій кінь наближається до перемоги. Цей крик: «Равахоль!
