Лист незнайомої - Стефан Цвейг

– Злодій! Злодій! Злодій! Злодій!

Це дуже дивно. Я навіть не знаю, як описати те, що трапилося, це важко пояснити, неможливо виправдати, але я все одно переконаний, що нічого не вигадую, усе було саме так. Кожне своє почуття, кожну зміну настрою, які я пережив за цей час, я пригадую дуже чітко, із майже неправдоподібною точністю деталей, мало що з пережитого мною за тридцять шість років запам’яталося мені настільки добре. І все ж таки я не можу наважитися усвідомити, що ця абсурдна низка подій і раптові зміни моїх відчуттів трапилися саме зі мною і що все це було насправді, а не вві сні. Я не знаю, чи хтось із поетів чи психологів зміг би викласти все це в логічній послідовності. Я можу накреслити, лише відтворити події у хронологічному порядку. Отже, я сказав сам собі:

– Злодій! Злодій! Злодій!

А потім настав дуже дивний момент, момент, коли не відбувалося взагалі нічого, коли я лише – як важко це окреслити словами!.. – лише дослухався до власних відчуттів. Я розпочав процес із самим собою і оголосив звинувачення, а тепер звинувачений мав би відповісти судді. Тож я чекав, але нічого не відбулося. Слово «Злодій!», яке мало подіяти на мене немов удар нагайкою, принаймні так я сподівався, і мало примусити мене здригнутися, а потім відчути безіменний, але нищівний сором, це слово не дало жодного ефекту. Я терпляче зачекав кілька хвилин, бо надто добре відчував, що за цим впертим мовчанням таки щось ховається, і нервово очікував відлуння, крику огиди, обурення, розпачу від такого самозвинувачення, але марно. Знову нічого не трапилося. Ніхто мені не відповів. Я ще раз повторив собі:

– Злодій! Злодій!

Цього разу вже голосніше, аби врешті розбудити своє глухувате і неповоротке сумління. Але мені знову ніхто не відповів. І раптом мою свідомість прорізав спалах, ніби сірник, який запалили над бездонною темрявою провалля, раптом я збагнув, що тільки хотів відчувати сором, але насправді нічого не відчував, а в глибині душі навіть був гордим за свій нечуваний учинок.

Як таке могло трапитися? Я намагався боронитися проти цього несподіваного усвідомлення, бо злякався сам себе, але мої почуття були надто бурхливими, важко було притлумити їх у собі. Почуття, яке так сильно розігрівало мені кров, не мало нічого спільного ні з соромом, ні з обуренням, ні з відразою до себе, – це була радість, п’янка радість, яка закипала в мені, розгоралася яскравим і бадьорим полум’ям. Уперше за багато років я відчув, що живу, насправді живу, що мої відчуття були лише притупленими, а не відмерли назавжди, що під засипаною піском поверхнею моєї байдужості ще чаїлися бурхливі потоки пристрасті і, коли їх зачепила чарівна паличка випадковості, вони змогли примусити моє серце битися сильніше. Таємничий вулкан земних відчуттів, який час від часу вибухає сильними і ненаситними бажаннями у кожній часточці всесвіту, здатній дихати, причаївся і в мені, бо я також живий, я рухаюся, мені притаманні всі людські пристрасті – добрі й погані. У мене всередині ніби відчинилися якісь двері, а за ними стало видно глибоке провалля пристрасті, і я зазирнув усередину, аж закрутилася голова, побачив у собі незнані досі відчуття, це мене злякало, але водночас і втішило. І поки фіакр повільно віз моє замріяне тіло повз таких самих, як я, світських нероб, я усе більше занурювався у глибини свого людського єства, неймовірно самотній у цьому мовчазному самоосягненні, а наді мною світився лише високо піднятий факел мого неспокійного сумління. І посеред цих тисяч людей, які розмовляли і сміялися довкола мене, я шукав утрачене власне «я», магічною силою пам’яті відтворював в уяві власне минуле. Давно забуті речі з’являлися раптом у запилених і сліпих дзеркалах моєї свідомості. Я пригадав, що одного разу, ще в школі, вкрав у товариша кишенькового ножа і з такою ж пекельною радістю спостерігав, як він усюди шукає цього ножа, питає про нього всіх і кожного, хвилюється. Я раптом збагнув, чому години, проведені наодинці з деякими жінками, часто бували такими тривожними, ніби перед грозою, зрозумів, що моя чуттєвість була тільки приспаною, притлумленою ідіотським ідеалом джентльмена, нав’язаним мені суспільством, але глибоко в моїй душі, на дні її засипаних піском криниць і каналів, усе ще пульсують гарячі струмені життя, такі ж, як і в усіх інших людях. О, життя насправді завжди було в мені, я просто не наважувався дати собі волю, замурувався і сховався від себе самого, і ось стримувана сила нарешті прорвалася назовні, багате й інтенсивне життя перемогло мене в мені ж самому. І тепер я знав, що живу, знав зі зворушенням жінки, у якої щойно вперше заворушилося під серцем дитя, так само і я відчув справжнє – не знаю, як це краще сформулювати, – правдиве, не удаване життя, яке зароджувалося в мені. Мені майже соромно писати про це, але я раптом усвідомив, що розцвітаю, хоча лише кілька годин тому ще вважав себе цілковито байдужим до всього на світі. А тепер кров пульсувала в моїх жилах, почуття поволі розквітали у душевному теплі, і я знову розкошував у передчутті незнаного плоду, який дозріває у мені, – незрівнянно солодкий або ж нестерпно гіркий. Посеред білого дня, на площі, де тисячі людей розповідали одне одному про якісь дурниці, зі мною трапилося чудо Тангейзера