Лист незнайомої - Стефан Цвейг
Хтось покликав мене з сусіднього екіпажа, здається, я не почув, коли цей чоловік вітався зі мною вперше. Я здригнувся від несподіванки, роздратований через те, що мене вирвали зі стану солодкої самозаглибленої замріяності, цього найкращого з коли-небудь бачених мною снів. Погляд на знайомого, який покликав мене, зруйнував ці мрії, – я побачив свого шкільного товариша Альфонса, друга моїх дитячих років, тепер він був прокурором. І тут мене раптом трусонуло, мов у лихоманці: цей чоловік, – подумав я собі, – який так приязно вітається з тобою, тепер матиме над тобою необмежену владу, варто йому лише довідатися про твій учинок. Якби він уже знав про те, що ти скоїв, то був би зобов’язаний силою витягти тебе із теплого фіакра, вирвати з твого теплого безжурного існування і кинути на три або й п’ять років у безжальний світ за ґратами, до інших злодіїв, яких загнала в їхні камери нагайка нужди. Але страх тільки на коротку мить зловив мою тремтячу руку своїми крижаними обіймами, тільки на секунду моє серце завмерло і перестало битися, – а потім і ця думка перетворилась на гаряче відчуття, на якусь нереальну і нахабну гордість, самовдоволене і майже зверхнє споглядання всіх довкола. «Ваша дружня посмішка застигла б у кутику рота, якби ви тільки знали, який я, – думав я собі. – Ви б тоді не віталися зі мною як із рівним собі! Ви з відразою відкидали б моє привітання геть від себе, немов бризки нечистот, струшували б його з одягу з огидою і роздратуванням. Але ще до того, як ви зможете викинути мене зі свого товариства, я вже зробив це сам, сьогодні після обіду я викреслив своє ім’я зі списків мешканців вашого холодного кістлявого світу, у якому я був лише коліщатком, яке працювало бездоганно, було часткою велетенської машини, яка байдуже стукотить своїми поршнями і бездумно повторює одні і ті ж рухи. Я кинувся у прірву такої глибини, про існування якої раніше ніколи навіть не здогадувався, але за цей короткий час я відчув у собі більше життя, ніж за десять років серед вас. Я більше не належу вам, не є одним із вас, я тепер поза межами вашого кола, на недосяжній глибині чи висоті, але ніколи більше, жодного разу не опинюся на пласкому пляжі вашої міщанської добропорядності. Я вперше в житті відчув усе, що може відчути людина доброго і поганого, але вам ніколи цього не збагнути, ніколи не зрозуміти мене: нікчемні люди, що ви можете знати про мою таємницю!»
Як мені висловити те, що я відчував тоді, я, елегантно вбраний джентльмен, який холодно вітається з усіма знайомими в сусідніх екіпажах і незворушно їде далі! Бо, поки моя зовнішня оболонка, той чоловік, яким я був колись, розпізнавав обличчя і вітався, всередині у мене гриміла така п’янка музика, що я змушений був стримуватися, аби не викрикнути щось у цей метушливий натовп. Почуття переповнювали мене аж до фізичного болю, і мені час від часу доводилося притискати долоню до грудей, у яких болісно стискалося серце. Але жодне з моїх численних почуттів не існувало окремо – біль, задоволення, переляк, жах і розкаяння, – усі вони злилися в єдиний потік, і я розумів тільки те, що живу і здатен відчувати. І ця найпростіша з людських властивостей, якої я був позбавлений роками, тепер так сильно п’янила мене. Жодної секунди протягом усіх своїх тридцяти шести років я ще настільки сильно не відчував себе живим, і це відчуття не давало мені стільки радості, як тепер.
Раптом екіпаж обережно зупинився: кучер натягнув віжки, озирнувся і запитав, чи везти мене додому. Я отямився від своїх мрій і подивився на вулицю: тільки тепер здивовано зауважив, що промріяв дуже довго, минуло кілька годин. Надворі стемніло, верхівки дерев м’яко шелестіли, каштани видихали свій аромат у вечірню прохолоду. А високо в небі уже поблискував місяць, ще закритий хмарами. На сьогодні з мене досить, має бути досить. Але додому мені ще не хотілося – куди завгодно, тільки не у свій звичний світ! Я заплатив кучерові. Коли витягнув гаманець і взяв одну з купюр, мою руку від кінчиків пальців до ліктя ніби вдарило струмом, отже, в мені ще залишилося щось від колишнього мене, який умів соромитися. Сумління джентльмена звивалось у передсмертній судомі, але рука вже перебирала крадені гроші дуже бадьоро, і я був щедрим від радості. Возниця подякував кілька разів підряд, і я аж посміхнувся: якби він тільки знав! Коні рушили, екіпаж поїхав геть. Я подивився йому вслід, як людина, яка дивиться з борту корабля на пляж, де відчула себе щасливою.
Якусь мить я продовжував замріяно стояти посеред натовпу, який сміявся, гомонів та галасував у звуках музики. Було десь близько сьомої, і я за старою звичкою подався до Захера, куди раніше після перегонів завжди приходив обідати з друзями. Мабуть, екіпаж не даремно привіз мене саме сюди. Але щойно я торкнувся до клямки на хвіртці фешенебельного літнього ресторану, як передумав: мені ще не хотілося повертатися до свого звичного оточення, ще не хотілося, щоб те нове й незнане, що так таємниче бродило в мені, розчинилося у порожніх світських розмовах, не хотілося, щоб зникала блискуча магія пригоди, яка тримала мене в напрузі ось уже кілька годин.
Здалеку було чути музику, і я мимоволі попрямував на звук: сьогодні мене приваблювало все випадкове, і це було так приємно, мені сподобалася ідея загубитися всередині неспокійного натовпу. Моя кров закипала посеред цієї густої і рухливої людської маси: я раптом знову напружився, мов струна, був схвильованим, а всі мої чуття уважно вбирали густі випари людського подиху, пилюки, поту і тютюну. Бо усе те, що раніше, навіть ще вчора, відштовхнуло б вишуканого джентльмена в мені і видалося б вульгарним, плебейським та ординарним, тепер магічно притягувало до себе мій новий інстинкт, так ніби я вперше відчув у собі щось тваринне, кероване лише низькими інстинктами. Тут серед соціальних
