Лист незнайомої - Стефан Цвейг

і на яку сьогодні вперше наштовхнулися мої загострені відчуття. Я пригадав, коли востаннє зі мною відбувалося щось схоже: це було в Англії, у Манчестері, одному з цих сталевих міст під тьмяним небом, які голосно гудуть, мов підземна залізниця, але в яких холодно від самотності, що проникає крізь пори шкіри просто в кров. Я жив там три тижні у родичів, вечорами тинявся по барах і клубах, відвідував найрізноманітніші концерти, і все тільки для того, аби відчути хоч трохи людського тепла. І ось там одного вечора я познайомився з істотою, чию вуличну англійську я майже не розумів, але потім ми опинилися в її кімнаті й усміхалися одне одному, ніби не чужі, поряд зі мною було тепле живе тіло, по-земному близьке і м’яке. Від цього холодне і чорне місто відступило, розчинилося у темряві галасливої самотності, і все це тільки завдяки зовсім чужій істоті, яка розтопила цю кригу, моє дихання враз стало легким і вільним, я відчув радість життя у цій сталевій клітці. Як важливо таким самотнім і замкнутим знати, що їхній страх усе ще можна зупинити, що існує опора, за яку можна вхопитися, навіть якщо ця опора вже забруднена численними руками та поіржавіла. Але я зовсім забув про це у момент абсолютної самотності, яка мучила мене тієї ночі, забув, що десь, у якомусь віддаленому закутку завжди чекають найбільш упосліджені, готові відповісти на кожен порив, заспокоїти будь-чию тривогу, остудити будь-яку гарячку за невеличку суму грошей, яка завжди є занадто незначною платою за те неймовірно потрібне, що вони дають, за їхню вічну готовність офірувати себе, цей найбільший дарунок простої людської присутності.

Поряд зі мною знову закрутилася карусель. Це було останнє коло, останні звуки скрипучої музики, які розривали темряву, сповіщали, що неділя завершилася і почалися будні. Але ніхто вже не катався, коні без вершників промчали своє божевільне коло, а втомлена касирка висипала і перераховувала денний виторг. Прийшов чоловік із гаками, готовий із гуркотом опустити залізні жалюзі над цією будкою. Тільки я стояв там, сам-один, і дивився на порожню площу, на якій час від часу з’являлися лише тіні цих постатей, немов кажани, вони шукали чогось, як і я, чекали на щось, як і я, але бар’єр між нами залишався неподоланим, ми відчували, що чужі одне одному. Але ось одна з них, здається, зауважила мене, бо поволі підступала все ближче, і ось я вже побачив з-під опущених повік, що вона зовсім близько: це була невисока, кульгава, рахітична істота без капелюшка, у негарній брудній сукні, з-під якої визирали стоптані бальні туфлі; усе це, мабуть, колись було придбано у лахмітника, але вже давно полиняло, вимастилося під дощем або у траві з якимось клієнтом. Вона підійшла зовсім близько до мене, зупинилася, вчепилася у мене поглядом, ніби закинула вудку з гачком, і заклично всміхнулася, виставивши зіпсуті зуби. Мені перехопило подих. Я був не здатен зрушитися з місця, але і дивитися на неї теж не міг: ніби під гіпнозом я відчував на собі пожадливий погляд іншої людини, відчував, що хтось намагається привернути мою увагу і я нарешті можу позбутися цієї жахливої самотності, цієї нестерпної ізольованості лише за допомогою одного-єдиного слова, одного жесту. Але мені не хотілося рухатися, я відчував, що моє тіло дерев’яне, як стовп, на який я спирався, я перебував у приємному напівпритомному стані, вслухався у втомлений скрип каруселі і насолоджувався близькістю живої істоти, яка намагалася завоювати мою увагу, на мить заплющив очі, щоб ще повніше відчути, як із темної глибини світу мене притягує до себе, немов магнітом, якесь людське створіння.

Карусель зупинилася, і примітивна мелодія задихнулася останнім звуком, більше схожим на стогін. Я розплющив очі і побачив, що постать біля мене відвернулася. Напевно, стояти поряд із такою застиглою фігурою, як я, видалося їй надто нудним. Я злякався. Раптом мені стало зовсім холодно. Як я міг відпустити її, єдину істоту, яка цієї дивовижної ночі підійшла до мене і шукала мого товариства? За мною гасли вогні, з гуркотом опускалися жалюзі. День закінчився.

І раптом – Боже, як мені описати це навіть для самого себе? – цілком несподівано, ніби у мене в грудях розірвалася артерія і з неї фонтаном потекла гаряча і червона кров, – так само раптово з мене, зарозумілого і закостенілого у своїй холодній світській самозакоханості, вирвалося, ніби німа молитва, ніби корч, ніби крик, дитяче і жахливе бажання, щоб ця мала, брудна, рахітична повія ще раз озирнулася за мною і я міг би з нею заговорити. Бо я вже не відчував себе занадто гордим для того, щоб піти за нею, – мою гордість було знищено, розтоптано ногами, її змили цілковито нові почуття, – але я почувався надто слабким, надто безрадним для цього. І ось я стояв там, тремтів, схвильований і самотній на своєму мученицькому посту в темряві, чекав, як не чекав із часів свого дитинства. Тоді я одного разу стояв так під чужим вечірнім вікном, у якому незнайома мені жінка почала роздягатися, але весь час зупинялася і відволікалася, ні про що не підозрюючи у своєму повільному оголенні, – а я стояв і молив Бога якимось чужим мені голосом, благав, аби трапилося чудо. І ось тепер мені так само сильно хотілося, щоб ця каліка ще раз спробувала звернути на себе мою увагу, ще раз озирнулася.

І вона озирнулася! Ще один раз, цілком механічно, вона кинула погляд на мене. Але моє здригання і напруга усіх моїх чуттів, мабуть, були настільки сильними, що вона зупинилась і спостерігала за мною. Потім ще раз озирнулася довкола і подивилася на мене з темряви, всміхнулася й заклично кивнула головою, запрошуючи мене перейти на темну сторону площі. І тут нарешті я відчув, як моє тіло звільняється від цього жахливого паралічу. Я знову зміг поворухнутися і ствердно кивнув їй.

Невидимий пакт було підписано. І вона пішла попереду мене через нічну площу, час від часу озираючись, чи іду я за нею. І я ішов: з моїх ніг ніби впали свинцеві кайдани, я знову міг переставляти ноги. Я йшов не з власної волі, а так, ніби вона тягла мене за собою за допомогою якоїсь таємничої сили, якогось