Лист незнайомої - Стефан Цвейг

Жінка кілька секунд уважно роздивлялася мене, недовірливо вивчала: щось позбавляло її впевненості, видалося підозрілим. Мабуть, моє дивне і несміливе стояння без руху або контраст місця, в якому я стояв, і мого дорогого одягу. Вона кілька разів озирнулася, вагаючись. А потім показала у напрямку віддаленого кінця вулиці, де було темно, мов у копальні, і сказала:

– Ходімо туди. За цирком зовсім темно.

Я не міг відповісти. Принизливість цієї зустрічі відібрала у мене мову. Я би залюбки втік звідси, відкупився грошима чи якимось поясненням, але я вже втратив контроль над власними діями. Я почував себе, немов на санчатах, коли летиш на величезній швидкості крутим спуском і смертельний страх перемішується зі сп’янінням від швидкості, і замість того, щоб загальмувати, несвідомо та пасивно готуєш себе до падіння. Я вже не міг відступити, а можливо, і не хотів, а тепер, коли вона довірливо притиснулась до мене, я навіть мимоволі взяв її під руку. Це була дуже худенька рука, схожа більше на кінцівку недорозвинутої хворобливої дитини, ніж дорослої жінки, і щойно я відчув її під тоненькою тканиною одягу, мене разом із хвилюванням охопила м’яка хвиля жалю до цієї нещасної, понівеченої життям істоти, яку викинула мені зі своїх нетрів ця ніч. І мої пальці несвідомо пестили цю хвору слабеньку руку з такою ніжністю й повагою, з якою досі не торкалися жодної жінки.

Ми пройшлися слабо освітленою вулицею і зайшли поміж дерева, під якими загусла смердюча темрява. І в цей момент, попри те, що у цій темряві неможливо було роздивитися навіть нечітких контурів, я помітив, як жінка, спираючись на мою руку, несміливо і дуже обережно озирнулася, а через кілька кроків зробила це ще раз. І хоча я відчував себе цілком пасивним у всій цій брудній пригоді, мої відчуття були зовсім не притупленими, а навпаки, загостреними. У стані прозріння, від якого ніщо не могло сховатися, яке помічало і розуміло кожен рух, я зауважив, що за нами від паркану на доріжці тихенько підкрадаються якісь тіні, мені навіть здалося, що я розчув кроки. І раптом – як блискавка розкраює навпіл небо білим променем, так і мене осінило, – я миттю збагнув, що мене збираються заманити у пастку, що сутенери цієї повії стежать за нами, а вона тягне мене у темряві на заздалегідь обумовлене місце, де я повинен стати їхньою здобиччю. Із тою нелюдською ясністю, яку відчуваєш лише у момент поміж життям і смертю, я раптом усе зрозумів і обдумував можливості порятунку. Ще залишався час для втечі, головна вулиця мала бути десь неподалік, я чув десь зовсім близько скреготіння трамвая по рейках, мій крик міг би покликати сюди людей: у моїй свідомості зміняли одна одну яскраві картини втечі та порятунку.

Але як не дивно, це страшне усвідомлення не охолодило мене, а навпаки, розпалило ще більше. Сьогодні, у момент, коли я цілком тверезо і раціонально розмірковую над тим, що трапилося, я не можу пояснити собі причин того абсурдного вчинку: я моментально зрозумів і відчував кожною клітиною свого тіла, що без жодної потреби вплутуюся у небезпечну історію, але у цьому божевіллі для мене тоді було щось привабливе і воно приємно лоскотало мої нерви. Я передбачав, що трапиться щось гидке, можливо, навіть смертельно небезпечне, тремтів від огиди, що мене втягнуть у якийсь злочин, у якусь брудну прикру пригоду. Але у тому стані ніколи раніше не знаного сп’яніння від життя навіть смерть викликала у мені якусь темну цікавість. Щось штовхало мене вперед – можливо, сором показати власний страх, а можливо, слабкість. Мені кортіло опуститися на саме дно, побачити найгіршу життєву клоаку, програти і втратити все своє минуле, до цієї жахливої пригоди окрім страху додавалося ще незвичне душевне задоволення. І хоча я всіма своїми нервовими закінченнями передчував небезпеку, дуже чітко усвідомлював її розумом, але попри це я ішов слідом за брудною повією з Пратера, тіло якої мене більше відштовхувало, ніж приваблювало, у густі кущі, і був цілковито переконаний, що вона тягне мене тільки для того, щоб передати своїм спільникам. Але відступити я не міг. Сила тяжіння пообідньої пригоди на іподромі продовжувала володіти мною і все більше тягнула мене донизу, до всього злочинного. Усі мої відчуття притупилися, і я, мов п’яний, насолоджувався падінням до все глибшої прірви, і падіння це цілком могло завершитися найгіршим – смертю.

Через кілька кроків вона зупинилася. Її погляд знову невпевнено обвів усе довкола. А потім вона очікувально подивилася на мене:

– Ну, і що ти мені подаруєш?

Он воно що! Про це я зовсім забув. Але питання не повернуло мене до тями. Навпаки. Мені страшенно хотілося дарувати, віддавати, витрачати. Я похапцем сягнув до кишені і витрусив на її розчепірену долоню кілька срібних монет та зім’ятих банкнот. І тут сталося чудо, від спогаду про яке мені й досі стає тепло: можливо, ця бідолаха була вражена такою великою сумою, бо зазвичай отримувала лише дрібні монети за свої брудні послуги, – або ж її здивувала радісна готовність, із якою я віддав їй гроші, майже щасливий позбутися їх. У цьому для неї було щось нове і незвичне, бо вона різко відступила на кілька кроків і крізь сморід цього темного місця я відчув, як її погляд із величезним здивуванням шукає мій. І я нарешті відчув те, за чим так довго полював того вечора: хтось питав за мною, хтось шукав мене, вперше для когось у цьому світі я був живим. І те, що людину в мені помітила саме ця нещасна, яка носила своє тіло, ніби товар, і пропонувала його кожному у темряві, не наважуючись навіть поглянути на покупця, те, що саме вона подивилася мені в очі, ще більше посилило чудернацьке сп’яніння, в якому було як прозріння, так і запаморочення, яке дозволяло мені про все здогадуватися і водночас ні на що не звертати уваги. І ось ця чужа істота уже притиснулася до мене