Лист незнайомої - Стефан Цвейг

паща темного коридору, я раптом злякався, що тепер знову доведеться повернутися до мого колишнього існування. Адже я повернувся до помешкання людини, якою був раніше, ліг у її ліжко. Можливо, це знову пов’яже мене з усім тим, чого я так щасливо позбувся цієї ночі. Ні, тільки не це, тільки не перетворитися знову на такого ж чоловіка, яким я був досі, ніколи більше не почувати себе бездоганним, позбавленим почуттів світським жевжиком, яким я був учора. Краще вже кинутися в глибини злочинів і жахіть, але не втрачати зв’язок із реальним життям! Я був страшенно втомленим, але все одно боявся заснути, щоб сон не змив усю гарячковість і тремтіння, усе те живе, що пробудила в мені ця ніч, щоб воно не зникло назавжди у чорному мулі і не залишилося назавжди тільки у моїх спогадах, ніби швидкоплинний і нереальний сон.

Але наступного дня я прокинувся таким же бадьорим і радісним, почуття вдячності і щастя залишалося таким самим свіжим, як і вночі. Відтоді минуло лише чотири місяці, але колишня закостенілість так і не повернулася до мене – я і досі почуваю себе легким і невагомим. Ніби у мене з’явилися крила, як і тоді, коли з-під моїх ніг раптом зник ґрунт мого колишнього світу і я поринув у невідомість. Але це падіння у прірву власного «я» дало мені не лише запаморочення від швидкості, а дозволило відчути усю багатогранність і глибину реальності. І хоча тодішня невагомість і відчуття, ніби я можу літати, тепер зникло, але щомиті і з кожним подихом я все більше відчуваю тепло власного серця й отримую радість від кожної миті буття. Я знаю, що став зовсім іншою людиною, по-іншому думаю, відчуваю, більше усвідомлюю. Ясна річ, я не наважився би сказати, що я став кращою людиною, але я точно знаю, що тепер щасливіший, ніж раніше, бо знайшов якийсь зміст у своєму порожньому існуванні, зміст, який мені важко було б окреслити словами, окрім самого слова «життя». Відтоді я нічого собі не забороняю, бо вважаю норми поведінки, прийняті у нашому суспільстві, безглуздими, більше не соромлюся ні перед іншими, ні перед самим собою. Такі слова, як «честь», «злочин», «гріх», раптово перетворилися на порожній звук, схожий на стукотіння по блясі, я не можу вимовляти їх без відрази. Я живу і дозволяю керувати своїм життям тій магічній силі, дію якої я тоді так раптово відчув. Я не питаю, куди вона мене штовхає, можливо, у нову прірву, яку інші називатимуть гріхом, або ж до чогось дуже шляхетного. Я не знаю і не хочу знати. Бо я вірю в те, що насправді живе тільки той, хто проживає власну долю, ніби таємницю.

Але ніколи раніше я так сильно не любив життя, і тепер я точно знаю, що справжній (єдиний, який тільки існує) злочин скоює той, хто нехтує будь-якими проявами життя. Відтоді, як я почав розуміти самого себе, я збагнув і багато всього іншого: тепер мене засмучує до глибини душі жадібний погляд перехожого на вітрину, а радісне підстрибування песика, навпаки, неймовірно тішить. Тепер для мене раптом стало важливим усе в житті, ні до чого я не залишаюся байдужим. Щодня я читаю в газетах (які раніше я гортав тільки знічев’я або під час аукціонів) про сотні різних речей, які цікавлять мене, книги, які раніше здавалися мені нудними, раптом відкрилися для мене з цілком несподіваного боку. І найдивніше у всьому цьому те, що я раптом навчився розмовляти з людьми не лише на прийняті на світських вечірках теми. Мене тепер цікавить життя мого слуги, який працює в мене ось уже сім років, я часто спілкуюся з ним. Швейцар, повз якого я раніше проходив, ніби повз рухомий стовп, нещодавно розповів мені про смерть своєї доні, і це схвилювало мене значно більше, ніж усі трагедії Шекспіра. І хоча я намагаюся продовжувати існувати, як і раніше, у своєму колі і дотримуватися всіх нудних форм поведінки, це перетворення в мені починає ставати все помітнішим. Багато хто тепер розмовляє зі мною значно привітніше, ніж колись, утретє за цей тиждень до мене підбігли на вулиці приблудні пси. А друзі розмовляють зі мною, як із кимось, хто щойно одужав після важкої хвороби, радісно повідомляють мені, що я помолодшав.

Помолодшав? Але тільки мені відомо, що насправді я тільки тепер починаю жити. Хоча, ясна річ, так помиляється багато людей, коли вважають, що все попереднє існування було лише помилкою і підготовкою до теперішнього і справжнього. Я теж усвідомлюю, наскільки зухвалим є з мого боку взяти холодне перо у теплу живу долоню і написати на байдужому папері, що я живу по-справжньому. Але навіть якщо я також помиляюся і вигадую собі все це, – ця помилка є першою в моєму житті, яка робить мене справді щасливим. Першою, від якої моє серце б’ється сильніше, а мої відчуття загострюються. І якщо я описую тут чудо мого пробудження, то роблю це лише для себе самого і відчуваю усе це значно глибше, ніж можу передати словами. Я ні з ким про це не розмовляв, ніхто з моїх друзів не підозрює, наскільки близьким до смерті я був, і ніколи не довідається, як я воскрес. І якщо моє життя обірветься раптовою смертю і ці рядки потраплять до чужих рук, це мене зовсім не мучить і не лякає. Бо той, хто ніколи не пережив схожого магічного моменту, зрозуміє у всьому написаному так само мало, як не зрозумів би цього і я ще півроку тому. Він не зможе збагнути, як декілька таких на перший погляд цілком незначних і мало пов’язаних між собою епізодів одного вечора можуть повернути до життя чиюсь уже майже згаслу душу. Я не соромлюся такої людини, бо вона мене все одно не зрозуміє. А той, кому відкрилася пов’язаність усіх речей у світі між собою, той нікого не судить і не має гордості. Його я ще менше соромлюся, бо він мене зрозуміє. Той, хто знайшов самого себе, не може нічого більше втратити у цьому світі. А той, хто збагнув себе, зрозуміє і всіх людей.