Лист незнайомої - Стефан Цвейг

Коли відомий романіст Р. після триденної прогулянки в гори рано-вранці вернувся до Відня і, купивши на вокзалі газету, глянув на число, то враз пригадав, що сьогодні день його народження. «Сорок перший», – усвідомив він собі, і від того йому не стало ні радісно, ні прикро. Він швидко перегорнув шелесткі сторінки газети, найняв таксі й поїхав додому. Служник доповів, що за час його відсутності приходило двоє відвідувачів і було кілька телефонних дзвінків. Потім він подав йому на таці пошту, яка назбиралася за ці дні. Р. глянув на неї байдуже, недбало розпечатав кілька листів від людей, що цікавили його, а ще одного, який був надписаний незнайомою рукою і здавався надто великим, поки що відсунув набік. Тим часом служник подав чай; Р. вигідно вмостився у кріслі, ще раз переглянув газету і декілька каталогів, тоді запалив сигару і взявся до відкладеного листа.

Лист мав десятків зо два сторінок, квапливо списаних незнайомим, нерівним жіночим письмом – швидше рукопис, аніж лист. Р. мимоволі ще раз помацав конверта, чи не залишилось там якоїсь записки з поясненням. Але конверт був порожній, і на ньому, як і на самому листі, не було ні зворотної адреси, ні підпису. «Дивно», – подумав він і знову взяв листа до рук. «Тобі, що ніколи не знав мене», – стояло вгорі як звертання чи заголовок. Він здивовано зупинився: чи це стосувалось його, чи якогось вигаданого героя? Нараз у ньому прокинулась цікавість. І він почав читати.

«Моя дитина вчора померла – три дні й три ночі змагалася я зі смертю за маленьке, тендітне життя, сорок годин тіпалося в пропасниці її бідне гаряче тільце, і я не відходила від її ліжка. Я прикладала холодні компреси до її чола, що пашіло вогнем, день і ніч тримала в своїх руках її неспокійні рученята. Третього вечора я знемогла й сама. Мої очі не витримали й заплющились, я не знала й коли. Три чи чотири години проспала я на твердому стільці, а за той час смерть забрала її від мене. Тепер він лежить, любий, бідолашний хлопчик, у своєму вузенькому дитячому ліжечку, такий самий, як був відразу по смерті; тільки очі йому стулено, розумні темні оченята, ручки складено на білій сорочечці, і чотири свічки горять високо, в чотирьох кутках ліжечка. Я не зважуюсь поглянути туди, не зважуюсь поворухнутися, бо коли свічки спалахують, то по його личку, по його стулених устах перебігають тіні, тоді здається, що його риси оживають, і я ладна повірити, що він не вмер, що він зараз прокинеться й дзвінким голосочком скаже мені щось по-дитячому наївне й ласкаве. Але я знаю, він помер, я не хочу дивитися на нього, щоб не мати даремної надії й не зазнати ще раз розчарування. Я знаю, знаю, моя дитина вчора померла – тепер у мене лишився тільки ти один у цілому світі, тільки ти, що нічого не знаєш про мене і безжурно бавишся життям і людьми. Тільки ти, який ніколи не знав мене і якого я завжди кохала.

Я взяла п’яту свічку й поставила на стіл, де пишу тобі. Бо я не можу залишитись на самоті з своєю мертвою дитиною, я повинна виплакати свою душу; а з ким же мені розмовляти цієї жахливої години, як не з тобою, що був і лишився для мене всім! Може, я й не зумію поговорити з тобою цілком ясно, може, ти не зрозумієш мене, бо ж голова моя геть порожня, у скронях сіпає і гупає, все тіло так болить… Мабуть, у мене гарячка, може, теж грип, що тепер скрадається від дверей до дверей, і це було б добре, бо тоді б я пішла за своєю дитиною і мені не довелося б нічого з собою робити. Інколи в мене зовсім темніє в очах, може, я навіть цього листа не зможу дописати до кінця, але я натужу всю свою силу і хоч раз, хоч цей єдиний раз поговорю з тобою, мій коханий, що ніколи не впізнавав мене.

Тільки з тобою я хочу поговорити, вперше розповісти тобі все: ти впізнаєш усе моє життя, що завжди належало тобі, хоч ти про нього й не здогадувався. Але ти довідаєшся про мою таємницю аж тоді, коли я помру, коли тобі вже не треба буде відповідати мені й коли те, що тепер то холодом, то жаром обсипає моє тіло, – справді кінець. Якщо ж мені судилося жити далі, то я порву цього листа й мовчатиму знов, як мовчала завжди. А якщо ти тримаєш його вже в руках, то знай: у ньому небіжчиця оповідає тобі про своє життя, яке було твоїм від його першої аж до останньої свідомої години. Не лякайся моїх слів – мертвій нічого не треба: ні кохання, ні співчуття, ні розради. Лише одного я хочу від тебе – щоб ти повірив усьому, що зрадить тобі мій біль, який лине до тебе. Повір мені – лиш цього одного прошу я в тебе: ніхто не буде брехати в смертну годину своєї єдиної дитини.

Я звірю тобі все своє життя, життя, що, власне, почалося від того дня, коли я тебе пізнала. Доти було щось тьмяне й каламутне, куди мої спогади ніколи не поринали, якийсь льох, повний запорошених, засотаних павутинням, невиразних речей і людей, які давно вже не будять відгомону в моєму серці. Коли ти з’явився, мені було тринадцять років і я мешкала в тому самому будинку, де ти й тепер мешкаєш, у тому самому будинку, де ти тримаєш у руках цього листа, цей останній подих мого життя; мешкала на тому самому поверсі, якраз навпроти твоїх дверей. Ти, напевне, вже не пригадуєш нас, небагату вдову скромного урядовця (вона завжди ходила в жалобі) і худеньку дівчинку-підлітка, бо ми завжди жили тихенько, заполонені своїм злиденним дрібноміщанським буттям. Ти, може, ніколи й не чув нашого прізвища, бо ми не мали на дверях таблички і ніхто ніколи не приходив і не питався про нас. Та й дуже давно те було, п’ятнадцять-шістнадцять років тому –