Дочка Медічі - Софі Періно

— Карле, як король ви маєте право розпоряджатися моєю долею, як і долею інших ваших підданих. Але невже ви не можете прислухатися до моїх бажань як добрий і люблячий брат? Благаю вас видати мене заміж за короля Португалії.

— Дон Себастьян — не єдиний, хто запізно усвідомив свої почуття,— сардонічно промовляє мати.— Ви чудова пара. Він не хотів одружуватися з вами, а зараз відчайдушно цього прагне, тому що йому наказав Пій П’ятий. Ви не хотіли виходити за нього заміж, а зараз благаєте про це на колінах. Цікаво, хто керує вами? Може, якийсь герцог, а не Папа?

Невже мати справді вірить, що Генріх дає мені такі поради, чи вона хоче переконати в цьому Карла? Вона казала королю, що мій шлюб із принцом Наваррським допоможе зменшити вплив Лотаринзького дому. Якщо Карл розгледить у моєму проханні присутність Гіза, моя доля вирішена.

— Ні, пані! Я підкоряюсь лише моїй совісті. Моїй власній і нічиїй іншій.

Сухий смішок матері свідчить, що вона сумнівається в тому, що я взагалі маю совість. Гнів майже засліплює мене.

— Пані, я ревна католичка! Ви маєте всі підстави знати це. Поки інші ваші діти промовляли молитви французькою, я була цілком віддана Римо-католицькій церкві. Я їй не зрадила. Чому вас дивує, що мені огидна перспектива поєднатися шлюбом із єретиком?

— Марго! Не смійте називати так свого кузена,— застерігає мати.

— А як мені його називати? Хіба від нього вимагали зректися його віри для підписання мирної угоди? Якщо так, я про це не чула,— я знаю, що неврівноважена поведінка лише зашкодить мені, але не можу стриматися.— Я не скаржилася, коли ви намагалися видати мене за божевільного. Ні, я схиляла голову і казала: «Як бажаєте». Я не заперечувала й проти старого короля, якого завжди уявляла чоловіком сестри. Король Португалії не припав мені до серця, але принаймні він, як і інші претенденти, був католиком. Погано вже те, що ми мусимо вечеряти й танцювати з єретиками; те, що вони повернулися до королівської Ради. Я гадала, що мирна угода передбачає терпимість — жити й давати жити іншим, але тепер я бачу, що ця угода передбачає покірливість. Не для гугенотів, а для ваших дітей, яким доведеться страждати від їхнього згубного впливу.

Мати тріумфально усміхається.

— Ваша сестра наполягає, що це її власна думка, але вона висловлюється точнісінько, як ця дурнувата Анна Д’Есте та її син. Марго, невже мій прагматизм нічого не навчив вас за останні роки? Прикро. Інакше ви могли б пристосуватися до будь-якої ситуації й розвертати її в потрібному напрямку. Якщо вас не влаштовує чоловік-протестант, зробіть так, аби після весілля він перейшов у католицьку віру. Запевняю вас, ми з королем не заперечуватимемо. Насправді ми на це розраховуємо. Встаньте.

Не звертаючи уваги на її наказ, я дивлюсь на Карла. Але він уперто відвертається. Переможена, я підводжусь.

— Ми вислухали вас,— каже її величність.— Послухайте і ви нас. Представник Папи вимагає аудієнції з вами. Вам дозволять зустрітися з ним, але я буду присутня. Якщо ви спробуєте якось завадити укладанню шлюбу з принцом Наваррським, я нагороджу вас за релігійну ревність, яку ви нам продемонстрували: вас замкнуть у найвіддаленішому абатстві в королівстві вашого брата.

Я схиляю голову, розуміючи, що не витримаю, якщо мене замкнуть бозна-де й Генріх не зможе мене знайти. У мене немає вибору — я мушу сказати представнику Його Святості, що моя віра вимагає від мене покірності моєму королю, а не лише моєму Богу.

Це місце сповнене краси, краси й печалі. Печаль викликає моя мати, а незабаром, підозрюю, що я теж її викликатиму. Щойно представник Папи покинув мої апартаменти у Блуа, було вирішено, що ми поїдемо до Шенонсо, а Жанна Д’Альбре змінить маршрут і зустрінеться з нами там. Нещодавно прибув вершник у королівській лівреї. Певно, до нас прямує кортеж королеви Наваррської. Знервована, я тиняюсь туди-сюди по своїй кімнаті, дивлячись у вікно на покриту кригою річку Шер в очікуванні принца Наваррського і його матері. Я пишно вбрана; побачивши мене, всі придворні вважатимуть, що я готова зіграти свою роль. Лише я знаю, що під моєю сукнею, біля серця, захований лист від Генріха — нагадування, що я маю й надалі опиратися цьому шлюбу.

Двері за моєю спиною відчиняються. Поза сумнівом, за мною прийшли. Я не повертаюсь.

— Якщо ви не доведете мене до смерті, це зробить Жанна Д’Альбре.

Мати!

— Королева Наваррська зовсім близько,— каже її величність, підкликаючи мене до себе. Вона мала би бути задоволеною, проте її обличчя сердите.— Її супроводжує донька, але син не приїхав,— у її голосі бринить гнів. Мене охоплює полегшення.— Ходімо. Привітаємо цю диявольську жінку усмішками й спробуємо з’ясувати, де вона залишила принца.

Ми спускаємось і займаємо свої місця на вишукано опорядженому помості. Одне з найпочесніших місць відведено вдові принца де Конде — так само, як і іншим протестантським дамам. Хтось передає мені щеня з бантом на шиї. Його взяли з королівського приплоду. Я маю подарувати це щеня Катерині де Бурбон на знак сестринської турботи. Гаразд, не заперечую, мені приємно потішити тринадцятирічну дівчинку. Песик виривається з моїх рук. Я притискаюсь обличчям до його вуха.

Заходить Жанна. Вона не така гарна, якою запам’яталася мені багато років тому. Її рот постійно кривиться — складається враження, що її дратує все довкола. Добре. Жінка з подібним виразом обличчя не матиме схильності симпатизувати мені. Вона й принцеса Наваррська йдуть у супроводі величезної свити. Коли вони наближаються, баронеса де Рец шепоче мені імена найвпливовіших сановників. Я не слухаю її. Не бачу сенсу запам’ятовувати ці імена. Моє спілкування з ними, вочевидь, буде дуже обмеженим, а тому мені байдуже, хто вони такі — тим паче, що вони поїдуть звідси незадоволені.

Ми обмінюємось формальними вітаннями згідно з етикетом. Я віддаю принцесі щеня, що