Дочка Медічі - Софі Періно

— Кузино, ми мали надію привітати й вашого сина. Де принц? Сподіваюсь, він у доброму здоров’ї?

— Не хвилюйтесь,— відповідає Жанна.— Три дні тому я отримала від нього листа, в якому він повідомляв, що чудово почувається. Я доручила йому правити королівством, поки мене немає. Це безцінний досвід для чоловіка, який буде королем.

Мати з розумінням киває, а я ледве стримую сміх. Вона аж ніяк не зацікавлена дозволити моєму бідолашному брату Карлу правити самостійно, хоча він уже король.

Королева Наваррська розвертається до мене.

— Принц передає вам вітання. Він сподівається зустріти вас у По, коли будуть узгоджені всі деталі вашої шлюбної угоди.

Весілля у королівстві Наваррському? Це не просто маленька деталь. Отже, боротьба розпочалася ще до того, як вони розсідлали коней.

— Ваша величносте,— кажу я,— коли писатимете принцу, подякуйте йому за привітання й перекажіть: попри те, що він жив на півдні, дитячі спогади допомагають мені скласти уявлення про нього. Можливо, він теж згадає нашу останню зустріч.

З точки зору Жанни Д’Альбре, у моїй короткій промові немає нічого поганого, але фрейліни матері мають зрозуміти не надто утішний підтекст. За тих часів моє ставлення до принца ні для кого не було таємницею. Сподіваюсь, принц Наваррський добре пам’ятає всі епізоди, коли я докоряла йому за недоречну поведінку, уникала його товариства або дражнилася. Особливо сподіваюсь, що він пам’ятає мою клятву ніколи не дозволити йому цілувати мене.

— Ви дозволите герцогині де Валуа провести мене до моїх апартаментів? — запитує Жанна.

— Ми розділимо цю честь,— відповідає мати.— Я так давно не бачилася з вами. Усім серцем бажаю відновити наше знайомство, і, звісно, ви матимете нагоду ближче познайомитися з моєю донькою.

Іншими словами, мати не налаштована залишати мене наодинці з Жанною, адже жодній з нас не можна довіряти: ми обоє здатні діяти всупереч її планам. Я підозрюю, що королева Наваррська не звикла, коли нею маніпулюють. Я співчувала б їй, якби моє майбутнє не залежало від її поведінки на перемовинах.

— Королева Наваррська почувається такою пригніченою, що захворіла,— каже Генрієтта.

Ми заховалися в каплиці, в одній зі сповідалень. Палац ущент забитий шпигунами, які працюють на всіх учасників перемовин, тож це єдине безпечне місце для подібних розмов. Генрієтта теж має власних шпигунів — один із них чатує біля дверей, удаючи, ніби молиться.

— Я почула її кашель,— відповідаю я.

— Ночами вона пітніє і страждає від лихоманки,— Ґенрієтта на мить уривається, пильно прислухаючись.— А де Шарлотта?

Ми чекали, що третя подруга приєднається до нас: вона має повідомити, що знайшла в листах Жанни. Шарлотта виявила неабияку винахідливість, підкупивши одну зі служниць, яка обіцяла принести чернетки королеви Наваррської.

— Забудьте про Шарлотту,— кажу я.— Що ще вам відомо?

— Королева скаржиться, що ваша мати вранці каже одне, а ввечері — інше,— Генрієтта ворушиться й випадково наступає мені на ногу.— Також вона скаржиться, що за нею скрізь стежать, навіть в її апартаментах.

— Авжеж, стежать. Коли мати береться за справу, жодна миша не сховається від неї. Я мрію, аби мій кузен відмовився. Замість повертатися з нами до Блуа Жанна краще вирушила б на південь до Наварри.

— Прикро це казати, але, попри те, що перемовини проходять важко, придворні, які роблять ставки, схильні вважати, що домовленість буде досягнуто.

— На моє майбутнє роблять ставки?

Їх не хвилює, що мене приносять у жертву?

— Так, деякі чоловіки б’ються об заклад.

На противагу двом похмурим королевам, які без упину сперечаються про умови підписання угоди, дворяни з оточення Жанни непогано порозумілися з чоловіками зі свити Карла. Його величність знайшов фаворита — графа де Ларошфуко. Він значно старший, але це не заважає йому брати активну участь у всіх розвагах: тенісних матчах, картах, виставах.

Завіса піднімається, й з’являється Шарлотта. Вона бліда як стіна.

— У вас такий вигляд, ніби ви побачили привид,— я хочу розсмішити її, але вона стоїть із похнюпленою головою.

— Гірше. Я розмовляла з вашою матір’ю.

— Нас викрили? — питає Генрієтта.

Шарлотта хитає головою. Ми пропускаємо її всередину. Оминувши Генрієтту, Шарлотта вмощується на лавці, підібравши ноги. Вона дуже засмучена.

— Розкажіть нам, що сталося. Вам полегшає,— вмовляє Генрієтта.

— Я маю виконати жахливе завдання,— Шарлотта сумно дивиться на нас.

— І хто це? Сивобородий і непривітний барон де Росні?

— Якби ж це був він,— вона закриває обличчя руками й, визираючи з-поміж пальців, каже: — Королева-мати наказала мені бути готовою звабити принца Наваррського, якщо Марго не вдасться зачарувати його.

Генрієтта тихо присвистує. Я підводжусь і спираюсь на стіну сповідальні. Мені має бути байдуже. Я не бажаю спати з моїм кузеном. Ніколи. Але мене приголомшує, що мати особисто організовує подружню зраду для того, кого планує зробити моїм чоловіком. Це справжня дикість. Особливо враховуючи, що йдеться про жінку, яка дуже страждала від невірності власного чоловіка.

— Марго, скажіть щось.

— Я ненавиджу її.

— А мене?

— Вас? Ні за що в світі! — я торкаюсь плеча Шарлотти.

Я виходжу зі сповідальні першою. До своїх апартаментів я не поспішаю, вважаю за краще помолитися. Після розмови з Генрієттою та Шарлоттою тиша здається мені раєм. Я насолоджуюсь нею, розглядаючи розп’яття над вівтарем.

— У молодості я була католичкою.